У степовій Донеччині, де вулиці заливались теплом сонця, стояв маленький, затишний Вугледар. Протягом тридцяти років Валентина Ткаченко і її родина вели спокійне життя у цьому шахтарському містечку, доки війна не спаплюжила місто.

24 лютого 2022 року стало переломним моментом. Кожен ранок починався з надії, що війна обійде їхню місцевість стороною. Їх маленьке місто, на 18 тисяч мешканців, здавалося, ніколи не зазнає лиха. Але російські обстріли, спочатку далекі й тихі, розпочали свою пекельну симфонію, і Валентина із родиною потрапили наче у фільм жахів. Місяць життя під обстрілами!

Коли мер міста оголосив про евакуацію, не було часу на роздуми. Сім’я зібрала дві сумки — у них не залишилось нічого, крім документів і найнеобхідніших речей. У розпачі та страху, вони покинули своє житло. Валентина пам’ятає, як їхній автобус повз через спустошені вулиці, де життя перетворилося на спогад. Можливість повернутися додому зникла, як сон, що розсіюється на світанку. Вони опинилися в Дніпрі, а згодом — в Одесі.

«Стан, який неможливо описати, — зізнається Валентина, — раптово не стало нічого. Нашого дому, нашого міста, усіх мрій, які ми будували». Вони відчули себе безхатьками,  чий світ раптово звузився до двох валіз. «Як ми будемо жити далі?», —  запитує  Валентина.