Дигало Даша, 17 років, 3 курс, група ОКМ – 01, Білоцерківський механіко – енергетичний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Дудник Жанна Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Уранці 24 лютого близько 5 години наша родина прокинулась від звуків вибухів. Ми не розуміли, що за вибухи, звідки. Увімкнули телевізор, зайшли в Інтернет, нам почали телефонувати знайомі, які теж чули вибухи. Ми не могли повірити в те, що сталося. Вийшовши на балкон, ми побачили величезну чергу біля крамниці. На той час уже з’явилися перші новини про початок війни чи, як це назвала росія, «спецоперації». Звичайно, ми були шоковані цим. Мені потрібен був час, щоб прийняти й усвідомити те, що насправді відбувається.

За цей час війна навчила мене ще більше цінувати рідних та близьких. Я почала частіше говорити кожній рідній мені людині про те, наскільки дорогою вона для мене є. Казати, що люблю і дякувати, обіймати і цілувати, турбуватися і пробачати. Війна кардинально змінила щоденний ритм життя нашої родини. Кожен завжди мусить бути напоготові. Треба потурбуватися про запас води та їжі, бути готовим приділяти більше часу своїм обов’язкам.

А ще війна навчила мене ненавидіти. І саме це почуття стало для мене рушієм розвитку, прагненням жити повноцінним життям на зло ворогам. Усіма фібрами своєї душі я відчуваю ненависть до рашистського окупанта і вважаю своїм обов’язком передати це почуття наступному поколінню. Через війну кожен виклик, кожну проблему сприймаю як можливість розвиватися, рухатися далі і шукати альтернативні шляхи розв’язання тієї чи іншої задачі.

Також війна навчила мене терплячості: щодня прокидатися і засинати з переконанням, що минув ще один день, який наблизив нас, українців, до перемоги! Війна змушує жити в новій реальності: прокидатися від моторошного завивання сирен, чути сумні звістки про загибель наших земляків, не панікувати, почувши звуки пострілів і вибухів. Серце розривається від болю, коли дізнаюся про загибель наших захисників. Невимовно страшно і боляче усвідомлювати, що гине цвіт нації, наші найвідважніші, наймужніші воїни, котрим би ще жити і жити…

Після повномасштабного вторгнення росії українці здивували весь світ, приголомшили його і закохали у себе. Україна об’єднала десятки країн для спільної боротьби з країною-агресором та довела: немає жодних гарантій, що завтра росія не захоче «звільнити» ще якусь територію.

Нині я знаю, як живуть і поступово прилаштовуються до війни люди, вмію розрізняти звуки війни, знаю, що робити під час обстрілів, і ще багато іншого. А, наприклад, у тих, хто живе близько до лінії фронту, взагалі сформувалися нові звички: спати в одязі у погребі або підвалі, чи в коридорі квартири під час посилених обстрілів, ходити скрізь із «тривожним» рюкзаком. «Що це?» - спитаєте ви. Думаю, це змінена війною свідомість пристосувань до потреб воєнного часу, і це найстрашніше… Ми всі поступово підлаштовуємось під війну і починаємо дивитися на світ іншими очима.

Сьогодні я розумію різницю між війною і миром. Війна – це біль, сльози, відчай, ненависть, помста, смерть, порожнеча. А що таке мир?.. Сьогодні для мене мир – це мрія, мета всіх моїх починань і справ. Мир – це свобода. Свобода говорити, що думаєш, співати пісні, які хочеш, спілкуватися з тим, з ким хочеш, і тою мовою, якою бажаєш. Можливість поїхати додому будь-якої миті, не боячись нікого. Та й не лише додому, а куди захочеш. А ще це душевний спокій і фізична безпека, коли не страшно вийти з дому і спілкуватися з людьми, це безпека моїх рідних та можливість жити, як ти хочеш, а не так, як хтось тобі диктує. І ми, українці, все це мали! І так хочеться, щоб все скоріше повернулося!