Я з міста Селідове Донецької області. Мені зараз 64 роки, а мамі – 85. Вона зі мною. Ми виїхали до Кропивницького, як була масова евакуація, і досі тут. 

Дуже важко жити десь в чужому місті, платити за помешкання. Мріяла, що поїду після зими додому, бо що мені знайомі з Селадового казали: «Що ти там робиш? Тут вже все нормально: чути, як в 2014 році, але у нас все нормально». 

А з нового року моє місто просто стирають з лиця землі. Сьомого числа за пів хвилини знищили три садочки, школу, багатоповерхівки, і таке інше. І це все продовжується. 

Зараз в моєму місті залишилась тільки одна школа і жодного садочка. І люди знову масово їдуть в нікуди, не знають, де жити. І я так просто залишила своє житло. Немає вже кому там ключі залишати: все кинула і живу в чужому житлі. Душа розривається - хочеться додому.

Тут, у Кропивницькому, нас такі добрі люди прихистили. Тут дуже розвинута волонтерська праця. Дуже багато знайомих переселенців теж займаються волонтерством. Я теж працюю в армії спасіння. Тут переселенці отримують і продуктові набори, і хімію, і постільну білизну. Є стоматологи, які працюють в тилу, ми збираємо там кошти. Я ще працюю в іншому місці. Дуже багато моїх знайомих переселенців - теж. Ми плетемо сітки, робимо свічки окопні, готуємо супи. Не сиджу на місці, кручусь, щоб жахливі думки не йшли в голову. Стараюсь працювати, спілкуватись з усіма. 

Тут, у Кропивницькому, працюють волонтери-психологи. Є такий затишний спейс «жіночий простір» - там ми зустрічаємось із жінками з Маріуполя. Коли мені дуже важко, я беру приклад з них, тому що вони залишились зовсім без нічого. Є з Донецької області, з Луганської - дуже багато. Є ще Центр Гончаренка - там психологи працюють з нами.

Я все ж таки сподіваюсь, що все буде добре, що все буде Україна. Хочу додому.