Війна для сім'ї Олени почалася з прильоту снарядів. Жили в підвалі без світла, з рідкісними вилазками за їжею. Досі немає розуміння у людей: закінчилися бойові дії або тривають?

Це була ніч. Якраз у мене день народження 27 вересня, і в ніч з 27-го на 28-е вересня 2014 року у нас був перший обстріл. Був розбитий сусідній будинок і до нас потрапило в город. До цього були відгомони якісь в Карлівці, там йшли бої, в Пісках. Ми відчули, що почалася війна, коли поруч розірвалося два снаряди – сусідній будинок і нам прямо за будинком, в городі.

Ми дійсно злякалися, розгубилися: що це таке? Це все о 12 годині ночі сталося, я з дитиною була. Ось тоді ми зрозуміли, що це дійсно торкнулося нас, не десь далеко.

Дах нам тоді побило, текло сильно, потім підремонтували, приїхали і зробили новий дах – єдине, що зруйнувалося. Будинок тріскається без кінця. Але все одно залишаться наслідки якісь.

Ми і в підвалі сиділи. Єдине, що було в підвалі – компот, хліб брали, булочки якісь. У нас тоді всі магазини закрилися, виїзду-в'їзду не було, і хліб важко було знайти... Добре, що якісь запаси були дитину нагодувати. Потім, коли припинялася стрілянина, ми виходили, варили чай вже собі, їсти. Світла тоді не було, нам перебили електрику, і ціле літо не було світла. Ми сиділи в темряві.

Добре, що був газ, так ми хоч на газу їсти варили. То свічки, то ліхтар, а ліхтар теж десь заправити треба... Загалом, складно було в 2014-2015 роках.

Ми навіть виїжджали з села в листопаді 2014-го. На зиму поїхали, бо не було світла, а темніє о четвертій годині дня. Ми поїхали до родички в Донецьк. Сестра поїхала до Києва працювати, а у неї квартира залишилася, і ми там пересиділи. Потім повернулися додому і більше нікуди не виїжджали.

Немає такого відчуття, що все закінчиться, тому що в районі «Вольво-центру» в Донецьку і близько Пісків, в 3 км від нас це відбувається. О 4-5 годині ранку бувають якісь конфліктні ситуації, ми все це чуємо. Сидимо в очікуванні, не знаємо, чим це все скінчиться, ще буде щось чи не буде.