Я вже людина похилого віку, проживаю сама. Не вірила, що таке сталося. Шибки тремтіли. Було ясно: щось відбувається серйозне. Потім подзвонила мені дочка, сказала: «Мамо, війна». – «Ти чого? Яка війна?». А потім приходила до тями потихеньку. Війна, так війна. Раз нам випало на долю таке, то будемо якось жити. Я виросла в селі, сім'я в нас була немаленька, тож я навчена всього. Немає світла, газу, води – нічого страшного, все знайдемо, виживемо. Найголовніше, щоб були ми самі, а решта додасться. 

Не минуло й покоління. Моя мати теж пережила війну. Вона розповідала, як усе було. Спалили німці село і пішли далі. А люди вирили землянку і перезимували там, а потім роз'їхалися по інших селах. Вижили. І я все це згадала.

Думаю: «Вижила вона - виживу і я». Господь не посилає таких випробувань, яких ми не можемо витримати. Це я точно знаю. 

Значить, будемо старатися. А потім дали нам світло, газ, воду. Життя налагодилося, дякувати Богу. А далі – розберемося.

Дочка виїхала, більше року була в евакуації, потім знайшла роботу в Слов'янську і повернулася. Тримаємося. Ми не ті, кого можна залякати. 

Звичайно, хочеться бачити квітучу Україну, відбудовану. Від такого сусіда, мабуть, нікуди не подінешся, але я думаю, що ми дамо собі раду. Відбудуємося, тільки були б ми живі.