Це було дуже страшно. Ми прокинулися вранці. Жили недалеко від міста Нова Каховка. Там усе горіло, гуркотіло. О десятій ранку вже росіяни були на ГЕС. Літали гвинтокрили, солдати стріляли, все гупало. Було дуже страшно. 

Світло тоді було, а зараз його немає вже два роки. Газу не було. Коли росіяни прийшли, в мене вдома було пару кіло муки та пів літра олії. Ми ж зазвичай отримували пенсію, зарплату, тоді їхали та закуповували собі продуктів на місяць. Нам цього вистачало. А тоді ми не встигли закупитися, і їсти було нічого. 

Хліба в нас не було. Ми коржі смажили. Просто борошно замішували на воді – і виходили хлібці. 

Потім рашисти дозволили нам привозити хліб, давали по пів хлібини на людину. У нас було в сім'ї троє людей, і нам давали півтори хлібини на тиждень. Люди стояли з п’ятої ранку в лютому та березні під магазином і чекали на хліб. Нам дали 400 грамів крупи кукурудзяної - ось так ми й виживали. Два місяці взагалі сиділи майже без нічого. Добре, що на зиму закупили собі картоплі та овочів, у нас були закрутки – ось на цьому й виживали.

Ми самі виїхали, коли нас уже звільнили. Машиною поїхали в Кривий Ріг спочатку ми з сином, бо він хворий, інвалід дитинства. До того ж, у нього онкологія. Спочатку приїхали ми з ним сюди в онкоцентр, а донька з онуком та моєю мамою залишилися в селі. Потім почали в нас хати бомбити, люди стали гинути, і моя сім'я сюди переїхала. Ми всі зараз тут. Поки ми були тут у лікарні з сином, чоловік удома залишався і там помер.

Хочеться дуже додому. А ще хочеться, щоб усе було Україна, щоб скоріше тих окупантів з нашої землі повибивали.