Марина Леонідівна зі Слов’янська не виїхала – всі труднощі, спричинені війною, переживала вдома. Їй пощастило, що живе у приватному будинку, має цегляну піч, а у сусідів є колодязь. Зараз обстріли бувають вкрай рідко, тому більшість містян, які виїжджали, повертаються до своїх домівок

Я живу в місті Слов'янськ Донецької області. До війни було спокійно. Я працювала, дитина вчилася. Все було добре. Зараз робота також є, але доводиться пристосовуватися до нових умов. Я працівник сфери освіти. Навчання проходить дистанційно, а це не дуже зручно ні мені, ні дитині.

Війна застала мене в ліжку. Вибухи почалися вранці. Звісно, ми перелякалися. Не знали, що чекає на нас далі.

Найскладнішим була відсутність газу і води. Світло інколи вимикали. Ми живемо в приватному будинку. У нас на вулиці є цегляна піч. Коли не було світла і газу, ми на ній готували їжу. А як було світло, то на електроплиті. Воду набирали в сусідів з колодязя, бо централізованої не було майже два місяці.

Продукти у нас були, і гуманітарну допомогу ми отримували. Не голодували. Добре, що допомагали, тому що не треба було витрачати гроші на їжу.

Коли були обстріли, ми спочатку в погребі сиділи, а потім звикли і не реагували. Хоча інколи все ж таки ховалися під час надто потужних вибухів

Лінія фронту тепер далі від нас, тож люди повертаються до міста, і це тішить. Адже немає нічого кращого за власну оселю.