Я люблю інтимну лірику від Шекспіра до сьогоднішніх авторів… Частину можу читати російською мовою, частину – українською. «Крізь огні, у блакитнім тумані, крізь вечірню міську каламуть ти ідеш, i мов квіти весняні, на снігу за тобою цвітуть. Ти для мене, як вічності небо, що сіяння нам шле з висоти. Склав пісень я багато про тебе, та найкращая пісня – це ти». Це Володя Сосюра.
Я народився в Гранітному й ось живу. Закінчив сільськогосподарський технікум 1962 року і за направленням працював у Волноваському районі, вирощував овочі. А потім повернувся й у своєму колгоспі працював. Вирощував хліб, овочі, виробляв м'ясо та молоко.
У середній ланці – там, де виробляється продукція. Це найвідповідальніша ланка. Зверху начальство тисне, а знизу робітники вимагають.
І завідувачем ферми я працював чотири роки. Чотири тисячі голів худоби в мене було. Зараз у районі стільки немає, а в мене на фермі було. Працював без вихідних і святкових днів.
У відпустку до Ялти ми їздили з братами – ось весь мій відпочинок. Я ж безвідмовний. Куди направляли, туди я й ішов. У город – у город. У бригаду – у бригаду, на ферму… 45-50 людей у мене бригада була.
Коли війна почалася в Слов'янську, ми нічого не відчували. Ну, війна, війна… А з 5 вересня вже ми відчули, що йде війна, тому що тут почали міни розриватися.
Тут у нас блокпост. Солдати стали, намет натягнули. І почали стріляти. І звідси, і звідти. Ну, звідси, коли стріляють, нам-то це нічого, не боляче. А звідти, ми якраз у такій зоні знаходимося, дім мій тут 100 метрів до блокпоста.
І ось міни почали в нас розриватися навколо будинку маленькі та великі. Такий снаряд один впав, що і паркани побило. У мене рами всі побиті були. Міни розривалися і зі сходу, і з півдня, і з заходу, і з півночі. Але, спасибі Всевишньому, у будинок нам не влучило. А є ж яким і в будинок влучило.
Коли снаряди падали, ми (дружина в одному кутку якнайдалі, я в іншому) сидимо і думаємо: от зараз, ось зараз снаряд упаде.
У такій напрузі, у такому страху ми і жили весь 14-й рік і початок 15-го. У нас 13 людей убитих і понад 36 людей поранених. У Другу світову війну в нас цього не було.
Тоді німці вбили дві людини в нашому селі. Жінку одну вбили, вона не хотіла їхати до Німеччини на примусові роботи. Вона відмовилася – і її розстріляли. І ще райком партії залишив чоловіка для підпільної роботи, і його хтось із місцевих видав. Ось цих двох людей німці розстріляли. А в цій війні 13 осіб у нас вже загинуло і більш ніж 30 поранених.
Ну, спасибі Всевишньому, зараз хоч уже снаряди не падають. Уже ми якось звикли і не так страшно, як перший рік.
Ви фільми про війну дивилися? І книги читали, романи. Війна, війна… А коли у дворі міни почали вибухати, зовсім інша річ. Війну ми відчули на своїй шкурі наяву. Снаряди падали. Такі вирви були по метру завглибшки в мене в городі. Там пасіка була, і вулики побило.
Стріляли і вдень, і вранці, і вночі. Графіка немає, як потяг іде Москва – Маріуполь у такий-то час, хто коли захотів, тоді й стріляє.
Просимо Бога, щоб хоч у будинок не влучило. Дружина ось в одному кутку, це її спальня, а то моя спальня. Я там у кутку, якнайдалі від вікна. У нас у будинку навколо вікна. Мода була така, щоб світліше було в хаті. У мене 12 вікон. А тут треба подалі від них. У кутках сидимо й чекаємо, коли скінчиться.
Зараз уже набагато рідше. Ми вже, можна сказати, заспокоїлися. Ну, автоматні черги бувають. Або стріляють з інших населених пунктів.
Ось сьогодні вранці стріляли з боку Ігнатівки, то снаряди летіли, дружина каже. Вона раніше за мене встала. Курочки в неї, вона порається. А я хвилин на 15 пізніше встав. Я чув гул. У село не влучило. Дружина каже, видно було, як вогники йдуть, ракети… Вогонь же видно. 300 км на годину рух вогню.
Ми молимо Бога, щоб уже домовлялися. Не війна ж вічно, адже так теж не буває. Ми живемо на кордоні. Хочеться ще трошки вільно пожити, скільки там Всевишній нам відміряв. Але не в такій атмосфері напруженій. А то чекаєш і думаєш: ось-ось зараз влучить снаряд у будинок. І на цьому до побачення.
У селі нікого в нас і немає. Онуки – хто де влаштувався. Хто в Україні, хто в Росії. Працюють, сім'ю ж треба годувати. Тут роботи немає. Якби війна скінчилася, кар'єр би відразу запрацював. Щебінь потрібен усім, дороги треба робити, бетон треба робити. Там що завгодно робили: і пам'ятники, і граніт вирізали.
Якщо був би молодший і отримував тисячу доларів на місяць зарплату, можна було виїхати. А куди нам поїхати? Це зараз пенсія 100 доларів, а почалася війна – і того не було.
Якщо кудись їхати, треба гроші мати. На харчування. Треба на щось житло орендувати. Так що про це й гадки не було. Ми вже так, що буде. Ми вдома тут як-не-як… Ми ж старі. Мені 82 роки через два місяці буде. Я вже старий.
З продуктами перебоїв не було, але дорожнеча. Електрику треба платити, вугілля сім тисяч тонна. Нам потрібно щонайменше дві з половиною тонни. Я раніше палив п'ять тонн, ну, у мене водяне опалення було. А коли дівчата роз'їхалися, навіщо нам такий будинок опалювати? І опалення я зняв. У мене тепер пічка, груба. Коли ми будували, я говорю: зробімо грубу про всяк випадок. І ми тепер палимо.
Нам дві тонни вугілля вистачає. Ось ці три кімнати – дві спальні й вітальня. Тут у нас телевізор, тут ми сидимо. Я на одному дивані, дружина на іншому. Дивимося то одне на одного, то на телевізор. І все. Решту не опалюємо. Зараз увійшли в моду торф'яні брикети. Ми ними розтопили, а потім трохи вугілля насипали, і все. І вже в хаті тепло.
Зв'язку, електрики в нас місяцями не було. Ось так ми і жили. Війна. Література пише: не страшно, якщо людина говорить, що їй не страшно. Це брехня, це неправда.
Страшно всім. І героям, і патріотам, і всім страшно. Якщо сказати «не страшно», це вже буде неправда. Ні, всім страшно. Людина кожна хоче жити. І страх, коли ти бачиш, що смерть поруч.
Ось я йду в центр по хліб і починають снаряди падати. Ви уявляєте, як це? Це не романи читати або фільми дивитися. Нехай снаряди нікуди не летять. Нехай залишаться вони в історії…
Людина – це найстрашніший звір. Скільки живе, стільки воює. За що? Місця поки вистачає всім.
Я мрію, щоб тихо було. Щоб пожити, скільки там Всевишній нам відміряв, хоч спокійно трошки. Скільки там, рік-два, скільки Всевишній мені намалював. Хочеться стати вільним, щоб можна було поїхати кудись, щоб тебе там не перевіряли.