«Небо стало сіре від вибухів і диму, а попереду ми побачили вогонь і чорну кіптяву»

Лугова Дар’я, 15 років, Костянтинівка

Есе «Один день»

Сьогодення. ХХІ століття. 2014 рік. Хіба могли ми собі уявити, що війна торкнеться нас, українців? Одна справа, коли ти тільки чуєш про війну, і зовсім інша – коли ти з жахом усвідомлюєш, що війна прийшла туди, де твій дім.

Наприкінці лютого в новинах почали з’являтися репортажі про події в Києві, на Майдані Незалежності. Маленька, я нічого не зрозуміла, все виглядало, наче в якомусь страшному боєвику: палаючі шини середмістя, димові завіси зі страшною чорною кіптявою, скривавлені люди, постріли… На обличчі моєї мами я побачила розгубленість і шок.

Відтоді моє життя ніби полетіло шкереберть. На вулицях мого рідного міста стало безлюдно, з’явилися якісь люди в камуфляжі зі зброєю в руках, які зупиняли міські автобуси і чомусь грубо змушували пасажирів вивертати з сумок особисті речі.

Я також пам'ятаю, як майже кожного ранку над нашим будинком пролітав літак-винищувач, а коли я питала в мами, чому так гучно і страшно тепер над нашим будинком літають літаки, мама говорила, що не треба лякатися, що це просто пасажирські літаки тепер занизько прямують до Донецького аеропорту. Якби ж я знала тоді, що дуже скоро цей аеропорт буде зруйнований вщент.

Та найбільше мені запам’ятався один день. Ми їхали з матусею до бабусі в сусіднє місто, я молилася, щоб те, що я побачила, було сном, оскільки це назавжди залишиться в моїй пам'яті.

Мама намагалася мене заспокоїти, якось відволікти. Але повертатися назад вже було неможна. Перечекавши якийсь час, ми все ж прорвалися в той день до бабусі. Але я зрозуміла, що як раніше вже точно не буде. Я навіть не уявляю, що відчувала моя мама в той момент, коли вона не могла мене ніяк захистити.

Через якийсь час ми з матусею повернулися до Горлівки, але тепер ще й дуже переживали за бабусю, що залишилася в своєму місті. Відтоді змінилося все. З того часу я дізналася, що таке комендантська година, що не можна говорити зайвого, що твоя думка і життєва позиція нікого не цікавить. Безвихідь, відчай, нові порядки, нові незвичні гроші, закриті банки, мізерні доходи, практично порожні полиці магазинів.

Зараз, коли я вже другий рік живу в Костянтинівці, в мирі та спокої, я навіть не можу остаточно усвідомити, як люди все це витримали.

Сьогодні мені вже 15. Вже як восьмий рік моє життя розділене на до та після. Тепер я розумію, що означає вираз «один день може змінити ціле життя». Коли я згадувала про всі ці події, в мене по шкірі бігали мурахи. Я би дуже хотіла, щоб про мою історію дізналися якомога більше людей, щоб врешті люди почали цінувати те, що вони мають в житті, бо все може змінитися в одну мить!