Олена Клінічева, 15 років, учениця наукового ліцею комунального закладу вищої освіти "Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія", м. Запоріжжя

Конкурс есе "Один день"

Життя… Що є цінніше цього у людини? Гроші, гордість чи, може, самодостатність? Нічого з переліченого не важливіше за життя. Так чому ж хтось вважає, що має право забирати цю цінність? Але на полі бою не існує моралі.

Війна – це страшне, вона приходить саме тоді, коли ти не чекаєш. 14 квітня 2014 року надовго залишило слід у моїй пам’яті. Початок війни, окупанти ввійшли на наші землі, всі новини підіймають цю тему, кожен другий пліткує. Навіть у рідному домі не почуваєш себе під захистом. Кожен день тобі лячно, що це вже скоро торкнеться тебе і твоїх близьких. Саме тоді для мене почалась війна, і немає більше вороття у минуле.

Тепла весна, все цвіте і природа почала відновлюватись від довгих заморозків, я сиділа в дома і слухала з мамою новини, і з десятка переключених каналів вона спинилась на одному, ведуча новин почала розповідати про цю жахливу подію, я не могла зрозуміти про що так запально дискутують люди за екраном, адже була ще маленькою, та за виразом моєї матері я відчула щось нехороше. Тоді я побачила як на обличчі мами почуття нерозуміння змінились страхом. Я зрозуміла - почалась війна.

Моя родина кожен день була вся на нервах, адже початок війни означав, що наше життя не стане таким, як було колись, безтурботні дні змінились на дні охоплені страхом. Все це дуже тиснуло на мене. Було важко дивитися, як мама кожен вечір переглядає новини й особливо прислуховується до частини, де розповідають, які міста окуповані...

У цей час мирні люди зіткнулись з новою реалією життя, страх був усюди. Смерть на кожному кроці очікувала людей на окупованій території. Люди, які залишились без домівок, діти, які втратили близьких.

Розпач та розруха - все це я чула про інші країни і не звертала уваги, та воно прийшло й до нас на рідну землю.

Одного разу я почула такі слова від друга: «Навіть загнаною в кут, між межами життя і смерті, людина до останнього буде боротись за примарну надію жити».

Я замислилась чи варто так сильно хапатись за життя? Чи варті ті всі страждання, лише тільки б вижити? Якщо українців охопить тепер загальний відчай, що супроводжується ще й втратою особистості, то ми погрузнемо під натиском в безодню, де наша свобода згорить.

Небо вже зникає під димом ворожої зброї. Так коли ж вже настане той мир? Про це можна лиш пускати свої здогадки. Мир - стан спокою і гармонії, період між війнами. Це визначення слова «Мир», так що ж саме для мене означає це слово? Мир - це коли ти можеш жити, не озираючись, дихати свіжим повітрям знаючи, що воно не просочиться смородом зброї і трупів, мир - це коли ти можеш відправлятися у подорожі, не хвилюючись за своє життя і життя інших. Та мир настане лише тоді, коли люди, які бажають влади - зупиняться. Ось що я вважаю за мир і ніяк інакше.

Тож бережіть себе, близьких та свій мир. І не забувайте про головне: війна колись покине ці землі.

Вірю. Щиро вірю...