Подимова Діана, 9 клас, Дмитрівський ліцей імені Т.Г.Шевченка Дмитрівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Столбова Валентина Дмитрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Екран мого телефону спалахнув повідомленням від неї – коротким, як постріл. Кривий Ріг, там тепер живе моя подруга, а колись ми ділили шкільну парту в селищі Гродівка. Серце стиснулося. Встигла зачепити поглядом: «Привіт, і знову…». Затримую подих і відкриваю вайбер. Дочитую: «…прилетіло, багато вбитих, ще більше поранених». Лише вчора ми обмінювалися моторошними звістками про вибухи там, де тепер кожен з нас живе. Отакі вони, розмови дітей війни. І ось знову – чорна звістка, кривава пляма на нашому і без того пошматованому спокої. Загинули люди. Серед них, можливо, і ті, з ким ми могли б зустрітися на вулиці. Війна знову дихає нам у спину.

Війна… Одне коротке слово, а в ньому – пекло болю, липкий страх, прірва втрат і згарища руїн. Для більшості українців це вже не просто термін з підручника історії чи сухий рядок новин.

Це наша жорстока реальність, що увірвалася в життя спочатку в чотирнадцятому, а потім, у двадцять другому, розтрощивши наше «до» на друзки «після». Ці події стали тією самою чорною міткою, що перекреслила звичне, оголивши крихкість мирного неба і водночас, явивши світові неймовірну силу нашої єдності, нашу впертість, нашу незламність. Іноді мені здається, що Україна – це країна невидимих янголів, які прокидаються в найстрашнішу годину, щоб затулити собою ближнього.

Перший удар – чотирнадцятий рік – застав нас удома, на моїй Донеччині. Той день –  застиглий кадр жахливого сну.

Тато був далеко, а ми з мамою і братом опинилися в самому епіцентрі того, чого раніше не знали. Небо палало багряними сполохами вибухів, а гуркіт снарядів різав повітря на шматки. Страх скував, але водночас загострив кожну клітинку тіла. Відчайдушні татові дзвінки, що ледь проривалися крізь перешкоди зв’язку, лише підсилювали тривогу. Ми були відрізані від світу, сам на сам з невідомістю, де кожен звук міг стати похоронним дзвоном. Поранені сусіди, вибиті шибки нашого дому – ось перші криваві сліди того, що наше спокійне життя розлетілося на порох.

Минув час. Здавалося, найстрашніше позаду, лише гіркий присмак спогадів лишився на губах. Але у двадцять другому війна повернулася – ще лютіша, ще кривавіша.

Знову моя Донеччина. Знову той самий нестерпний, холодний страх. Передчуваючи найгірше, батьки відправили нас з братом до Києва, сподіваючись заховати від біди. Та вже наступного ранку вибухи розбудили й столицю. Почалася повномасштабна війна.

Київський «підвал» – сирий, холодний, з вологими трубами, що гули над головою – став нашим тимчасовим прихистком. Шестеро рідних – я, брат, бабуся, хрещена, дядько Діма і маленька двоюрідна сестричка – тіснилися там разом з іншими мешканцями нашого та сусідніх будинків. Обрізаний зв’язок з рідними, зачинені магазини, голодний шлунок – кожен день був випробуванням на міцність.

Ризик заради шматка черствого хліба, небезпечна дорога до евакуаційного потяга під свист снарядів, висока температура від пронизливого холоду – усе це в’їлося в пам’ять гострим болем.

Евакуація була справжнім пеклом на колесах. Переповнений потяг, де люди сиділи один на одному, на полицях по кілька душ, у тамбурах на холодній підлозі. Темрява і холод пронизували до кісток. Бабуся обмотувала нас з братом старим матрацом, намагаючись хоч трохи зігріти. Хвороба, що звалила мене, здавалася дрібницею на тлі всеосяжного жаху.

Повернення додому на початку квітня – лише примарна ілюзія безпеки. Невдовзі загострення боїв знову зірвало нас з місця, цього разу – до Дніпра. Життя біля вокзалу, тривожні ночі, а потім – той жахливий обстріл міста. Пам’ятаю розповіді мами й бабусі про те, як вони закривали собою мене та маленьку Вероніку, захищаючи від смертельної небезпеки.

Той момент – ще один кривавий рубець на моєму серці, нагадування про крихкість життя і безмежну силу родинної любові.

Знову дорога. Знову невідомість, що висить у повітрі, як важкий туман. І знову – помилкове рішення повернутися додому, на Донеччину. Обстріли ставали дедалі ближчими, небо гуло від дронів. Батьки вирішили відправити мене знову до Києва, а самі залишилися, можливо, вірячи в якесь диво. Київ зустрів братовою підтримкою, але серце щодня стискалося від тривоги за батьків. Обрізаний зв’язок, невідомість про їхню долю, моторошні новини з фронту – кожен день був отруєний болючим очікуванням. Вони жили в підвалі без світла, води, без жодної можливості зарядити телефони.

Коли перебування там стало нестерпним, вони зважилися на відчайдушний крок – евакуацію на вантажівці, разом з тваринами та ще п’ятьма родинами.

Розлука з рідним домом, з місцем, де минуло все наше життя, була нестерпно болючою. Вони їхали в нікуди, шукаючи прихистку в незнайомій Кіровоградській області. Важка дорога, переповнений кузов, втома, що зводить судомою, і невизначеність, що гризе зсередини… Саме тоді, коли здавалося, що сили вже на межі, ми вперше відчули ту особливу, майже ангельську підтримку, якою так славиться наша країна у часи лиха.

Приїхавши до Гостинного, маленького села на Кіровоградщині, батьки були розгублені й виснажені. Вони не знали нікого, не мали де помитися чи приготувати їжу.

І ось, наступного ранку, до нашої тимчасової оселі постукала літня жінка. Баба Галя. Її зморшкувате обличчя світилося добротою, а в руках вона тримала великий плетений кошик, повний свіжих овочів зі свого городу, ще теплого домашнього хліба та банку запашного меду. Вона сказала, що дізналася про нас від сусідів і не могла залишитися осторонь. Баба Галя принесла не просто їжу – вона принесла з собою відчуття, що ми не одні, що про нас піклуються.

Протягом наступних тижнів баба Галя стала нашим невидимим ангелом-охоронцем. Вона допомагала мамі по господарству, ділилася останнім, підтримувала теплим словом.

Завдяки їй ми відчули себе трохи менш чужими на цій землі. Її доброта була безмежною і щирою, вона нічого не просила взамін, її єдиним бажанням було допомогти тим, хто опинився в біді. Саме тоді я остаточно зрозуміла: Україна – це справді країна сплячих янголів, які прокидаються, коли їхня допомога стає порятунком. Згодом я приєдналася до батьків. Здавалося, найгірше позаду. Та новина про те, що нашого дому більше немає, стала нищівним ударом. Біль втрати, усвідомлення того, що минуле зруйноване вщент, довго не відпускали нас. Але життя – вперта річ, і ми мусили навчитися жити з цією раною.

Війна – це не лише згарища та криваві сліди. Це ще й іспит на людяність, на здатність відчувати чужий біль, на бажання допомогти.

У вирі цих жахливих подій ми відчули неймовірну силу підтримки від незнайомих облич, від волонтерів, від старих друзів. Їхня допомога – тепла ковдра в холодному підвалі, шматок хліба в голодні дні, добре слово в години відчаю, щира турбота баби Галі – стала тим слабким променем світла, який допомагав не втратити віру.

Ця війна перекроїла все. Вона вирвала з нашого життя спокій, рідні стіни, відчуття безпеки, що було таким звичним. Але водночас вона явила світові неймовірну силу українського народу – його єдність, його впертість, його безмежну здатність до співчуття і допомоги.

Наш рідний дім назавжди залишиться в наших серцях – як символ втраченого, але й як тихе нагадування про те, що навіть у найчорніші часи світло людяності здатне пробитися крізь морок. І я ніколи не забуду свою Донеччину, своїх друзів і ту незбагненну силу підтримки, ту ангельську доброту, яку ми відчули на собі у ці страшні часи, знову й знову доводячи: Україна справді є країною сплячих янголів.