Горохов Богдан, студент, Відокремлений структурний підрозділ "Кропивницький інженерний фаховий коледж Центральноукраїнського національного технічного університету"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горохова Галина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Усе в помаранчевому кольорі… поле, дерева, дорога, небо… тиша навкруги. Ховаючись за купою гілля, прислухаюся, чи не гудить літак, але навкруги помаранчева тиша… Ледь ступаючи, тихими кроками, виходжу з малечею на руках. Зупинившись на місці, дивлюся в далечінь, і маючи сподівання, що купа сухого гілля, за яким можна сховатися, може врятувати нас від раптового нападу, завмираю...

Вдихаючи ранкову, холодну тишу, пошепки промовляю… «закінчилась війна». Спокій. Оголені дерева. Спалена весна. Здаля видно молодого чоловіка. Як же мені хочеться, щоб він підтвердив мої сподівання, що закінчилася війна.

Питаю в нього – «Який сьогодні рік? Сорок п’ятий?». Але у відповідь чую – «Ні! Двадцять восьмий!». Війна ж закінчилася в 45-му!? Свідомість пробуджується та усвідомлення ще уві сні того, що це просто був сон…». У ніч, перед моїм народженням, мамі таке наснилося, але відчуття, наче ми бачили цей сон удвох, немов були там разом.

Коли почалася війна, мені було 13 років, щоб вижити морально, до певного часу, я почав сприймати життя як цей помаранчевий сон, і коли «насниться» небезпека, я можу прокинутися та повернутися у свій звичний світ.

Але кожного дня я почав відчувати наближення цієї небезпеки, бо з кожним роком ставав дорослішим, змінювалось і моє ставлення до реалій війни. Небезпека. Вона повсюди!

У перший день війни пам’ятаю, як мама постійно дивилася у вікно та боялася вийти на вулицю. Гучні тривоги, люди, які метушливо закуповували продукти, знімали всі гроші з банкоматів, постійні черги, гул літаків. Моторошно. Ми, як і наші сусіди, заклеювали скотчем вікна, вішали ковдри, затулювали все, бігли з усіма по сходах з сумками у підвальне сховище. Спочатку кожен облаштував там собі стілець з ковдрою, а потім і ліжко.

Діти бігали з котами і собаками, бавились з ними, а батьки обговорювали новини. Здавалося, що ось-ось, ще день і все завершиться. У це тоді вірив і я.

Перші вибухи… паніка, всі біжать в укриття, постійно всі мами читають новини в телефоні, а діти переживають за своїх домашніх тварин. Багато чоловіків добровільно пішли воювати, серед них і наші рідні, знайомі, яких вже забрала війна. Багато переселенців приїхало до нас в місто з різних областей. Така кількість людей, машин… У кого була можливість, виїхали жити за кордон. А мені в 2022 році зробили операцію, видалили металеві конструкції, то майже весь рік перебував у лікарні на реабілітації, де було багато дітей, усі були зайняті відновленням здоров’я.

У підвалі були облаштовані справжні палати, де ми ночували, про нас дбали, в лікарні було зовсім нестрашно. У шкільному навчанні відчутних змін не відбулося, так як до війни ми також вчилися дистанційно.

Спостерігаючи за людьми, думаю, з кожним роком людська віра в Перемогу згасає. Усі бажають один одному миру, але з кожним днем втрачають рідних, втрачають силу віри. Щоб зберегти людські життя в цій довготривалій битві, потрібно – побудувати надійні бомбосховища в містах і селах, щоб їх було достатньо для всіх людей, тому що підвальні приміщення житлових будинків і навчальних закладів, які називаємо «укриття» є ненадійними, люди свідомо не йдуть в такі укриття, тому що їхніх близьких та знайомих вони не врятували.

Скільки страшних подій в країні, втрат, пережитого за ці 1000 днів… Люди перестають вірити та дивитись новини, самотужки борються за життя, шукають свій подальший шлях.

Третій рік війни… Який мій майбутній шлях, життєвий, доленосний чи професійний? Я почав поглиблено вивчати державну мову та історію, зробив свій професійний вибір і вступив навчатися в коледж. Що стосується навчання в коледжі, то я прагну здобути нові знання з загальноосвітніх, спеціальних дисциплін та під час практичного навчання, які допоможуть мені стати висококваліфікованим фахівцем, працювати майстром виробничого навчання в коледжі, а в подальшому – вступити в університет і здобути повну вищу технічну освіту.

Мій майбутній професійний розвиток, професійне зростання, а отже, подальша кар’єра потребують наявності певних особистісних та професійних якостей і майстерності, можливості й надалі реалізовувати себе в професії та стати головним інженером на виробництві.

Набуті уміння та досвід роботи відкриють для мене нові перспективи – створення власного підприємства та реалізації стратегії розвитку машинобудування в Україні в післявоєнний період.

У своїх спогадах про війну, я завжди згадую маму, так як всі переживання ми переборюємо разом, саме вона для мене – Вчитель, який надихає, саме до неї, завершуючи своє есе, мені хочеться навіть подумки звернутися: «Мамо, твій сон навічно викарбувався в моїй пам’яті. Тобі наснилась Перемога! А може, на зустріч тобі йшов я з майбутнього, і ми зустрілися в той день у двох світах? Твоя впевненість у Перемозі, бажання жити у вільній, незалежній Україні, і навіть твій сон надихають мене вірити в переможне майбутнє нашої країни, задля нього працювати та залишатися жити в своїй державі!»