Олексюк Ангеліна, 11 клас, Старокошарівський ліцей Люблинецької селищної ради  Волинської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гладун Антоніна Русланівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна увірвалась в моє життя раптово. Жах… Біль… Розпач… Невідомість… Я перестала бути дитиною  22 лютого 2024 року… Подорослішала… Одразу… Весна? Ні, бо в нас повітряні тривоги: летять ракети та шахіди, артобстріли  і … навала орди. На фронті мій сусід і його син, дядько і … пів села чоловіків. Ми – надійний тил: плетемо сітки, готуємо каші, печемо смаколики, збараємо гроші на дрон чи авто.  Невідомість… Очікування… Смерть… Так, саме вона увірвалася травневого вечора в наше село, підступно і підло, від російської ракети. Загинув тато моєї однокласниці. Як? Як таке могло статися? Молодий, красивий, коханий чоловік і люблячий батько… Чому? Як вони далі? Остаточно стала дорослою… Як підтримати? Що сказати? Не знаю… Нема їм за що триматися… Холодна домовина під жовто-блакитним прапором… «Герої не вмирають»… Брехня…

Знаю, що брехня…Бо лишилася тільки пам’ять, а діти – сироти; молода жінка, якій жити, любити, а, можливо, й ще народжувати дітей, - вдова. Герої помирають, а відбирає їхнє життя клята орда.

З’явився ще більший страх… На війні багато близьких серцю людей… Дзвінок… Трясуться руки, бо дзвонить сусід. Його мати – старша жінка, тому не має смартфона, роль зв’язкової виконую я. З екрану дивляться сумні очі дядька Віті: «Сходи до мами!». Далі сльози душать, бо говорять найрідніші люди. Вона чекає сина і онука, молиться, хвилюється. Вони захищають рідну Україну, перебувають в пеклі, «на нулю».

Онук вже кілька днів не виходить на зв’язок… Біль… Страх… Надія на краще: «Боже, врятуй і захисти!»

Дядько на передовій, недалеко від сусіда. Там пекло… Ще одна старенька мати жде свого синочка. Дякую Богу, що вже від старості не усвідомлює, що таке «нуль», «передок», «позиції».  Тримається наче крепко, але я не бачу її вночі, коли нікого не має поруч. Знаю, що не спить, молиться, плаче. Не зізнаємося, що від дядька вже три дні не має звістки… Чотири… П’ять, Дев’ять… Дзвінок… Сусід сказав, що дядько поранений.

Евакуація… Рятують…Дякую Богу, що живий! Живий! Бабуся і досі всього не розуміє, але і не треба, хай краще так.

Всі чекаємо і працюємо на перемогу… Але нема, бо орда і далі несе смерть. Ще одна холодна домовина… Ще одна могила, над якою майорить жовто-блакитний стяг. На цей раз ще одна мати втратила сенс життя, надію і любов. Але хіба одна? Тисячі… Попереду – коровай, а позаду – згорьована мати в чорній хустині. Молодий юнак, якому ще треба було жити, вчити дітей, кохати, народжувати українців, але ворожий снаряд влучає в його машину – небесне військо поповнилося ще одним янголом.

1000 днів війни… Тисячі загиблих військових і мирних…  Клятий враже, ти ще не наситився? Я знаю, що мою країну чекає світле майбутнє, бо навіть після найтемнішої, найстрашнішої ночі настає мирний, спокійний світанок!!!