Я викладачка. Мешкала з дев’ятирічною дитиною, чоловіком і його матір’ю в селі Мар’їнського району Донецької області. Свекрусі – вісімдесят років. Коли почалася війна, вона хворіла на ковід. Лікувалася в місті Селідове. Не вистачало ліків і лікарів. Нам важко було дістати пальне, щоб їздити до неї, тому ми забрали її і виїхали в Ужгород. До того ж почалися обстріли – було небезпечно залишатися.
Чоловікова мати добре перенесла дорогу. Тільки-но ми приїхали в Ужгород, - одразу поклали її в лікарню. Знайшлися хороші люди, які надали нам житло. Ми дуже вдячні їм. Дякуємо лікарям, що безкоштовно вилікували свекруху.
Ми прожили в Ужгороді до кінця липня. Потім нам захотілося в село. Четвертого серпня переїхали до знайомих на Черкащину. Знайшли тут будинок. На Черкащині настільки ж хороші люди, як і в Ужгороді. Безкоштовно надали нам будинок і забезпечили харчами. Сусіди й інші мешканці села цікавилися, чи є нам що їсти і на чому спати. Ми дуже вдячні всім за турботу й допомогу. Але ми не сиділи без діла й не чекали, поки нам хтось щось принесе. Ми допомагали людям збирати картоплю – заробили собі на зиму картоплі, буряків, моркви і яблук.
Сподіваємося, що війна скоро завершиться і ми поїдемо додому. Бо як би добре тут не було, все одно хочеться туди, де виросли й прожили все своє життя. Я вважаю, що у нас все буде добре.
