Ликов Іван, 1 курс, Новокаховський політехнічний фаховий коледж Національного університету «Одеська політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Войтюк Лілія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли вранці 24 лютого 2022 року я прокинувся, ніхто не вірив, що почалася війна. Багато хто думав, що це всього лише чергові загрози, які швидко закінчаться. Але, на жаль, війна продовжується і досі. Цей час став для мене не лише випробуванням, а й шляхом до глибшого розуміння себе та світу навколо.

Кожен ранок я прокидався з відчуттям тривоги, адже за вікном панувала тиша, яка завжди передує бурі. Я бачив, як українські військові їхали на передову, сповнені рішучості та відваги. Через декілька днів звідти їхали російські військові, і це було жахливим підтвердженням того, що війна не лише реальна, а й безжальна.

Я на власні очі бачив, як річка Дніпро висохла, і до яких катастроф це призвело.

Вода, яка колись була символом життя, стала причиною руйнувань, смертей, сліз... Люди втрачали свої домівки, а природа страждала від наслідків війни.

За більше, ніж два роки життя в окупації, я бачив, як змінюється життя людей. Друзі, з якими я виростав, стали ворогами, а ті, кого я не знав, стали справжніми друзями. Я навчився цінувати прості речі: підтримку, співчуття, готовність допомогти. Війна відкрила мені очі на те, хто є справжнім другом, а хто — ворогом. Я зрозумів, що в умовах кризи справжня дружба проявляється в найнеочікуваніших формах.

Цей шлях, хоч і сповнений страждань, навчив мене цінувати кожен момент.

Я зрозумів, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло. Війна змінила мене, але я сподіваюся, що вона також змінить наше суспільство на краще.

Переконаний, що події, пов’язані із війною, дискомфорт життя, який у нас є, має бути стимулом для того, щоб стояти на цій землі, розвиватися та рухатися вперед, у цивілізаційне майбутнє. Це буде непросто. Та ми навчимося, і ми повинні показати приклад світові, як розбудовувати сучасну державу.

Я мрію про Перемогу, не втрачаю надію побачити український стяг на фасаді моєї зруйнованої школи, мрію про мирне небо та посмішки близьких. Знаю, що кожен із нас творить оновлену країну вже сьогодні, країну з хоробрим серцем і впевненим майбутнім. Ми вже будуємо її: в окопах, в школах, в лікарнях, на заводах, в офісах…

Настане день, коли закінчиться війна. І Нова Україна буде мати впізнаваність у всьому світі, тому що Україна — бренд, Країна номер один. Це буде Україна у вишиванках на свята, з великими інноваціями та джавелінами в руках.