Ми з чоловіком та дітьми стали переселенцями вдруге. У чотирнадцятому переїхали з окупованого Сніжного Донецької області до Маріуполя. Молодшому сину було 5 років, і він дуже тяжко сприйняв такі зміни. Але згодом звик до нового місця.

Чоловік працював на підприємстві Метінвесту, я - вихователем у дитячому садку. Життя почало налагоджуватись. В 2021 році ми купили занедбану хатину, за пів року зробили капітальний ремонт, купили нові меблі, техніку. Новий 2022 рік зустрічали вже в своєму новому будинку. Вся сім'я була дуже щаслива. Прожили всього два місяці, навіть не встигли зареєструватися й стати повноцінними маріупольцями, як почалася війна.

Наш район потрапив під обстріл шостого березня. Ми якраз були вдома, але врятувались і вижили. Перебрались до знайомих в більш безпечну на той час частину міста. Скоро прийшло лихо і туди. Кілька тижнів ми ховались від літаків, артилерії та бойовиків, доки вдалось виїхати до Запоріжжя. 

Син, якому зараз тринадцять, знову відчуває депресію. Цього разу все набагато складніше, хоч ми й докладали великих зусиль, щоб він не бачив подій, які травмують психіку. Сашко нічим не захоплюється, ні з ким не спілкується. В безпеці ми себе не відчуваємо, адже лінія фронту поруч. Син хвилюється, коли чує вибухи.

Не встигли стати повноцінними маріупольцями – довелось вдруге бути переселенцями