До війни було нормальне життя. 24 лютого сказали, що бомблять Херсон. Але до нас окупанти прийшли 19 березня. Я весь час залишалась у Снігурівці.
Перші дні всі магазини були зачинені. Запасів не було. Ніхто ж не очікував, що таке буде. Пенсію неможливо було ніде зняти. Хліба не було де купити. Хлібзавод розбомбили. Світла не було, води не було, зв'язку теж. Страшно було вийти надвір.
Якось прийшла додому, підійшла до хвіртки, а там стоїть два військових з автоматами. Інші перелізли через паркан і вже ходили по подвір'ю. Дім відкрили. Виходити нікуди не можна було. Якби я не прийшла, може, щось би й забрали.
У всіх рідних нерви на межі. На Великдень знову бомбили. Розбомбили все, що можна і не можна.
9 листопада я проводила онучку додому. А росіяни свої машини ховали між будинками. Я пішла іншим боком, бо страшно. Окупанти жили у будинку, який щойно побудували молоді люди. Ввечері його підпалили. Перед тим, як наші прийшли. А зранку прокидаємося - кажуть, що прийшли наші, нас звільнили.
Думаю, чим швидше закінчиться війна, тим краще.
