Шкільнюк Богдан, 10 клас, Скоморошківський ліцей Вінницького району Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гримак Надія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року… . Я прокинувся ще до сходу сонця від того свисту ракети, яка пролетіла над хатою. Таких ракет зі свистом того страшного ранку було кілька над селом. В новинах повідомили що Російська Федерація здійснила повномасштабне вторгнення на територію нашої України. Що буде далі? Що буде з Україною? Як далі жити? Такі запитання були першими на думці. Було дуже страшно!

Наше село Скоморошки, завжди жило спокійним і тихим життям. Тут кожен знав свого сусіда, і всі допомагали один одному в біді. Життя текло своїм звичним руслом.

Але все змінилося, коли розпочалася війна. 1000 днів війни – це три роки, і за цей час усе навколо стало іншим. Коли ми вперше почули новини про бойові дії, було важко повірити, що це дійсно відбувається в нашій країні. Здавалося, що війна далеко, і вона не дійде до наших країв. Однак дуже швидко стало зрозуміло, що вона впливає на кожного з нас. Уже з перших місяців було чути, як у небі пролітають військові літаки, а звуки далеких вибухів стали звичними.

Люди почали хвилюватися за своїх рідних і друзів, які жили ближче до зони бойових дій або служили в Збройних Силах.

За ці 1000 днів ми навчилися жити з відчуттям постійної небезпеки. Час від часу до села приходили новини про загиблих військових, і хтось із наших односельців теж не повернувся додому. Для тих, хто залишився, це були дні нестерпного болю і скорботи. Кожен похорон був важким нагадуванням про те, якою великою ціною дається нам свобода.

У той же час війна об’єднала людей. Ми бачили, як селяни з нашого села збирали допомогу для фронту: теплі речі, продукти, гроші. Хтось в’язав  маскувальні сітки, інші займалися збором гуманітарної допомоги.

Всі намагалися зробити свій внесок, щоб підтримати військових. У нашій школі теж організовували благодійні акції: ми збирали кошти на лікування поранених і писали листи підтримки солдатам, влаштовували ярмарки для збору коштів для тих, хто нас боронить від страшного, жорстокого ворога. Це була наша маленька допомога, але ми вірили, що навіть такі дрібниці можуть зігріти серце людини на передовій.

Війна змінила і наші плани на майбутнє. Якщо раніше ми просто мріяли вступити до університету або знайти хорошу роботу, то тепер розуміємо, що треба прагнути більшого – будувати сильну, незалежну Україну.

Ми усвідомили, що кожен з нас несе відповідальність за майбутнє своєї країни. Це майбутнє залежить від наших дій сьогодні, від нашої праці, від нашого бажання боротися за мир.

Але, звісно, найтяжче – це втрати. Для кожної родини, яка втратила когось на цій війні, життя ніколи не буде таким, як раніше. Ми бачили, як матері і дружини проводжали своїх синів і чоловіків на фронт з надією і сльозами в очах. І хоча ми молимося за їхнє повернення, ми знаємо, що не всім судилося побачити своїх рідних знову.

За ці 1000 днів війни ми зрозуміли, що означає бути справжніми патріотами. Це не лише про прапор і гімн, це про те, щоб допомагати один одному, не зважаючи на труднощі.

Це про те, щоб не втрачати віри навіть у найтемніші часи і продовжувати боротьбу за свої цінності. Ми вчимося цінувати прості речі: тишу, мирні світанки, можливість бути з родиною. І ми сподіваємося, що скоро зможемо знову радіти життю без страху і тривоги.

1000 днів війни – це надзвичайно багато. Але ми віримо, що цей шлях приведе нас до перемоги. Ми мріємо про той день, коли війна закінчиться, і в Скоморошках і по всій Україні знову настане тиша, знову прийде мир. Тоді ми зможемо знову повернутися до звичного сільського життя, але вже з новим розумінням цінності свободи і миру.

Слава Україні! Слава нашим Збройним Силам! Слава Героям!