Я працювала в лікарні старшою медсестрою в селищі Велика Новосілка на Донеччині. Мені 53 роки, є син. Зараз ми виїхали в місто Черкаси.
В перший день війни пам’ятаю біль, страх, нерозуміння того, що відбувається. Вже в перший день ми приймали поранених з Вугледару. Не вірилося в те, що бачили: цю біду, цю кров… Я машинально робила свою роботу і не розуміла, що зі мною відбувається.
Я кожного дня ходила на роботу. А 31 березня нашу лікарню закрили, бо були сильні прильоти по селищу. Тоді ми і виїхали. Через два тижні повернулися і забрали своїх кішок.
Ми виїхали до рідні в Кривий Ріг, орендували квартиру. Але нам туди прилетіло, то ми переїхали в Черкаси.
Досі шокує, як ця сволота порушила все наше життя. Ми ще й досі в тому стані, що живемо, як уві сні. Моя мама залишилася там, на окупованій території. От, думаю кожного дня за неї.
Приємно що всі допомагають один одному. Прості люди, Червоний Хрест, Фонд Ріната Ахметова - всі допомагають, і це дуже приємно. У нас не було такої ситуації, щоб нам в спину тикали, що ми переселенці. На нашому шляху тільки добрі люди попадалися.
В мене є сестра по ту сторону, то ми не спілкуємося. А з мамою підтримуємо зв’язок через сусідів.
Я бачу, відчуваю, що все буде добре. Ми не втрачаємо віри, надії, віримо в перемогу. Нам просто ці важкі часи треба пережити, така наша доля. Я вірю, що все буде Україна.
