Мені 72 роки, я пенсіонер з Бахмута, переселився в Черкаси, тут проживаю і зараз. 

24 лютого я прийшов додому, і син мені сказав, що почалася війна і він йде на фронт. Сказав: «Я йду у військкомат». Я сподівався, що війна буде недовго, бо думав, що весь світ об’єднається і поставить на місце московію, але помилився.

Спочатку в Бахмуті все було, мені достатньо було всього. Я був один: моя дружина вже померла, а син пішов на фронт.

Більше всього переживав за долю України - щоб ми швидше розбили ворога, щоб світ зрозумів загрозу не тільки для України, а і для всього людства. 

Поки весь світ не збагне, що московія може знищити не тільки Україну, то буде постійна загроза.

Дочка раніше виїхала з Бахмута, а потім приїхав зять з Черкас і мене забрав. Ми мусимо жити в евакуації. Переживаємо за сина, який зараз воює під Авдіївкою. Його вже вшосте контузило. Це дуже все тяжко, кожен ранок жду, коли він зателефонує.

Ворога ми повинні перемогти з допомогою Заходу. На жаль, ми самі його не переможемо, бо це дуже важкий ворог. Нам треба більше зброї. Літаки, ракети далекобійні - цим нам мають допомогти, і коли ми разом зламаємо цього ворога, тоді можна буде думати про майбутнє.