«Неважливо, чий снаряд приніс смерть»

До війни я працювала в Донецьку, тому була змушена залишатися в місті тривалий час. Можливості бути вдома не було протягом півроку. Лише коли стало зрозуміло, що перекриваються кордони й іншого шансу повернутися додому не буде, я виїхала.

Ми з рідними говорили про причини того, що сталося, хто винен і що робити далі. Хтось говорив, що потрібно виїжджати, хтось – що потрібно залишатися та трохи почекати, адже цивілізовані люди не будуть вирішувати конфлікти за допомогою крові, значить, це швидко закінчиться. Однозначним було тільки одне – усім було страшно.

На початку конфлікту, коли хвиля воєнних дій ще не докотилася до Донецька і стрілянина була поки тільки в межах Слов’янська, багато людей не сприймали це за дійсність. Для них це була гра, тема для полеміки. Колеги на роботі лаялися через дрібниці, йдучи в жорстку конфронтацію з приводу того, на чиєму боці їх симпатії, намагаючись залучити на свій бік більшу частину колективу.

І тільки коли перші снаряди почали руйнувати будинки мирних жителів і забирати життя, вони прийшли до спільної думки. Неважливо, чий снаряд приніс смерть, смерть мирних – це завжди непоправна втрата, ніхто з мирних не хоче вмирати. Мирні хочуть жити.

Чи було воно правильним? Не знаю. Але саме ця подія стала тією точкою неповернення, коли розумієш, що минулого немає, є тільки прагнення рухатися вперед.

За умови возз’єднання територій і відсутності утиску з боку правлячої верхівки вкрай висока ймовірність, що я б повернулася. Чому? Моє рідне місто знаходиться в семи кілометрах від Донецька. До іншого великого міста діставатися більше години, а вже в обласне місто не менше 5-6 годин.

У нашому місті закрили пологовий будинок, практично відсутня кваліфікована медична допомога, відсутні безліч фахівців. Щоб отримати паспорт, вам доведеться їхати в Покровськ, а для отримання ідентифікаційного коду – в Мирноград. Хочете працевлаштуватися на практично єдине робоче підприємство в місті? Будьте готові до того, що доведеться тиждень збирати документи по всіх містах області, адже навіть довідку від психолога й нарколога будете отримувати в Краматорську, а якщо ви чоловік, то ласкаво просимо в Покровськ, до військово-облікового столу. У місті проживає 30 тисяч населення, але за нинішньої реформи освіти ваша дитина буде позбавлена можливості отримати освіту в 10-11 класі в цьому місті.

Коли розумієш, що життя одне, і воно може закінчитися будь-якої миті, починаєш її цінувати. Розумієш, що життя – це тут і зараз, не потім, через півроку або п’ять років, а саме зараз, тому тобі стає однаково з приводу чужої думки, ти вчишся приймати рішення швидко і без коливань, здобуваєш наліт цинізму й відчуженості. Часом це жорстоко стосовно інших людей, але життя твоє, і бути зручним для всіх і завжди ти не зможеш. З вогню ти будеш рятувати себе та свою дитину, а не сусідську, і тобі неважливо, що скажуть люди, є ти і твоя сім’я. І тут важливо не втратити людяність, війна робить навіть із мирних, позбавлених співпереживання людей, здатних для свого порятунку переступити через горе інших, оголюючи всі наші вади й відкриваючи щось первісне, ті інстинкти, що були закладені в нас для виживання. Ми хочемо вижити.

До кінця 2014 почалися перші спроби реанімувати місто – дали світло, з’явилося опалення, але щастя не тривало довго. Уже до Різдва, після чергових бойових дій місто знову занурилося в морок, це була перша зима без опалення.

Потім потроху ми почали повертатися до життя. Ми звикли до того, що світло може зникнути на кілька днів, а то і на тиждень. Перше питання у всіх було таке: чи горять газоскидні свічки на коксових батареях нашого заводу? Якщо не горять, значить, підключать сьогодні або завтра, а якщо горять, значить, і завод без світла. Треба набирати воду, поки вона ще йде самопливом із резервуарів, тому що це надовго, а немає світла – немає і води, тому що не працюють насоси.

Потім був рік без газу, тут була проблема, адже якщо зникало світло, то і готувати було ні на чому.

Було багато всього, про такі блага, як інтернет, навіть не заїкалися. Добре, якщо працював мобільний зв’язок. Коли вперше запустили електричку до Покровська, було свято, адже до цього вибратися з міста можна було тільки машиною і небагатьма приватними автобусами, які їздили до Покровська.

Моя мама, як пенсіонер за віком, отримувала гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Леонідовича Ахметова. Вважаю, що саме цей Фонд найбільше допоміг мирним за час конфлікту. Хоч я і не отримувала допомоги, але багато знайомих отримували. На мою думку, пенсіонерам і людям, які опинилися у важкій ситуації, ці набори допомогли тоді вижити.

Потрапляючи в незнайоме місце, ти інстинктивно відзначаєш для себе найбільш захищені ділянки, куди треба бігти, якщо почнеться обстріл. Є звичка носити із собою завжди набір першої необхідності, раптом що.

Чи зміниться це? Хто його знає? Війна завжди залишає відбиток на нас. Одне знаю точно: як було, не буде ніколи, але рухатися вперед треба.

Мрію про мир у всьому світі, щоб близькі ніколи не хворіли, щоб дітки не народжувалися хворими, про поїздку до Північного льодовитому океану, про політ людини на Марс і ще про десяток особистих маленьких бажань. Мені здається, що мрії є тим каталізатором, який змушує нас жити й радіти життю, тому мріяти треба, але жити мріями не можна. Не можна мріяти, що прилетить раптом чарівник у блакитному вертольоті й вирішить усі проблеми за нас.

Що таке щастя? Воно таке тепле, яскраве, кругле, поміщається в долоні й займає весь світ навколо, воно незмірне й не піддається дискретному обчисленню, воно завжди в нас. Тільки часто ми не вміємо йому радіти вчасно. Ми забуваємо, що щастя – це і живі батьки, і замурзана дитина, що біжить по калюжах, і тиха ніч, і свобода прийняття рішень, і можливість радіти світу навколо. Ми часто помічаємо щастя вже потім, зазвичай, нагороджуючи його епітетами: загублене, втрачене, минуле.

Тут хочеться процитувати братів Стругацьких: «Щастя для всіх, просто так, і нехай ніхто не піде скривджений!»

Я навчилася жити зараз, не відкладати життя на потім.