Я з трьома дітьми були вдома, Херсонська обл. Бериславський район, в той час як чоловік перебував на праці у Херсоні. Була приголомшена такою новиною, був шок та на той час я толком і не розуміла, що робить. 

В перші ж дні війни в нашому селищі опустіли всі магазини, не привозилось геть нічого, як вже зайшли росіяни, все стало на багато гірше, тому що зникло світло та зв'язок і почались страшні обстріли. Не було зв'язку з чоловіком, це було дуже страшно. Ми з дітьми сиділи у погрібі два тижні, продукти харчування потрохи закінчувались, але ми тримались.

Після деяких прильотів біля нашого будинку, діти мене спитали "Мама, а ми будем жить?", це стало вирішальним моментом, зі сльозами на очах я відповіла "звісно". Того ж ранку, як хоч трохи утихли обстріли, ми з дітьми зібрались та мерщій почали виїзжати з нашого селища, до того нас залишилось там не багато. Але з дітьми я одна, так як ніхто не хотів допомогти з виїздом. У дворі стояла наша машина, і не уміючи їздити, я сіла за кермо, було дуже страшно. Але я впоралась. ЗАРАДИ ЖИТТЯ СВОЇХ ДІТЕЙ!

Стикнулись відразу ж з гуманітарною катастрофою. За дуже великі кошти перекупляли продукти харчування, так як дітям треба було щось їсти. Погано було у моральному, фінансоваму плані, стали погані відносини з чоловіком.

Наразі живемо разом, налагоджуємо відносини.

Дуже приємно стає, коли бачу зворушливі кадри наших захисників, і від цього досі сльози на очах.