Салях Євген, група 18, Волочиський промислово-аграрний професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Чорна Ірина Мирославівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року моє життя, як і всіх українців розділилися на «до» та «після». Того дня, о п’ятій годині ранку, я крізь сон почув, як мама по телефону говорила, що почалася війна. Ще досі пам’ятаю, як ми з мамою вагалися чи йти до школи, чи то насправді війна чи попередження. Але ввімкнувши телевізор і почувши звернення президента зрозуміли, що росія атакувала усі міста України. Ще цілий тиждень моя мама ходила на роботу і волонтерила. Адже

в неї на роботі відкрили пункт прийому та видачі гуманітарної допомоги військовим, а також вона надавала психологічну та інформаційну підтримку вимушено переміщеним сім’ям, які тікали зі Сходу.

Ввечері ми постійно під час повітряної тривоги бігали у підвал, не знали як себе поводити. Пам’ятаю свій синій тривожний рюкзак, в якому було все необхідне та постійні мамині слова : «Ти за нього відповідаєш, не забудь.»

Але вже через декілька днів ми вирішили виїжджати до Польщі, адже у нас була хвора бабуся, яка була на інвалідному візку.

І коли ми усім будинком спускалися у підвал, вона залишалася у квартирі. Їхали ми до маминого брата, дорога була дуже складною, як фізично, так і морально.

Усі люди, яких я зустрічав були налякані, розгублені і кожен зі своєю важкою історією в очах.

Я помічав погляди людей на собі, адже я віз свою бабусю на інвалідному візку, тому що кордон ми переходили пішки. На кордоні наші сусіди поляки, нам допомагали, давали гарячу їжу та напої, бо було дуже холодно. Мені все це нагадувало сюжет фільмів про апокаліпсис, та я тримався, щоб не засмучувати маму. Опинившись в Польщі у безпеці легше не стало. Я постійно сумував за своїм домом, котом, якого ми залишили у сусідки. 

В мене постійно було якесь почуття провини, адже я залишив свою Україну.

Через два місяці мама сказала, що ми повертаємося додому. Моєму щастю не було меж: я повернуся додому, до свого улюбленого котика, побачу своїх друзів, які залишилися в Україні.

Повернувшись в Україну ми всі були щасливі і я відчув якийсь душевний спокій.

Під час сирени ми вже не тікали у підвал, а вчилися жити із війною. Мама ходила на роботу, далі працювала із переселенцями надававши їм допомогу, а я вчився он-лайн.

За 1000 днів війни багато чого змінилося у моєму житті. Можна сказати, що я подорослішав і почав сприймати життя по іншому. Наша сім’я втратила домашнього улюбленця, якого я так любив. А згодом сталося ще страшніше горе, не стало нашої улюбленої бабусі, яка напевно не змогла пережити усіх цих подій. Тепер ми з мамою залишилися вдвох.

Ми мов сталь – загартувалися, стали сильнішими і незламними. Ми живемо, знаючи, що попереду нас чекає світле майбутнє – перемога і нове життя нас нашої України!