Марина з чоловіком в перший день війни виїхала до Запоріжжя, де благополучно народила двійню. Її мати не встигла виїхати і залишилась в окупації, з нею майже немає зв’язку

Ми виїхали 24 лютого, коли почалися обстріли, з Волноваського району. Я була вагітна, і чоловік зразу сказав, щоб ми виїхали. 

Найскладніше, напевно, морально було. На той момент військові легко нас пропускали: вони просто показували, щоб їхали швидше. Так що була дорога нормальна, але морально було тяжко покидати домівку.

У мене мама там залишилася. На момент початку війни вона була у Волновасі на роботі, потім пішки дійшла до Ольгинки і виїхати не змогла. Ми не думали, що все зайде настільки далеко, бо в 2014 році ми були в «сірій зоні»: десь далеко були постріли, і ми якось морально до цього звикли.

У нас постраждала домівка, поки що повертатися нікуди. Мама там. Дуже важко з нею зараз спілкуватися. Зв’язку майже немає, вона зараз годує наших котів, собак.

Ми приїхали у Запоріжжя, тому що недалеко від дому, і тут є перинатальний центр. У мене двійня, і потрібні були фахівці. Я думала народжувати в Маріуполі, навіть там стояла на обліку, але дякувати Богові, що я туди не поїхала. Я народила двійню в Запоріжжі. Тепер проживаємо тут. З малюками все добре. Ми не знаємо, чи залишимося тут, чи потрібно буде далі по Україні їхати.

Ніхто не очікував, що так буде. Настільки жорстоко… Події в Бучі – це дуже страшно. У нас були в місті обстріли, а в Бучі просто вбивали людей. Я не розумію, чому так до нас відносяться. Що може бути у людини в голові, щоб робити таку жорстокість? І це дуже шокує.

Мрію про мир, звичайно: про мир для своїх дітей, потім про все інше. Я насправді вже попрощалася з домівкою. Допускаю, що можливо так станеться, що ми не повернемося. Чоловік працював на фірмі агрономом, тепер роботи немає, все розграбували. Головне – щоб був мир. Ми вистоїмо і збудуємо нову Україну.