Радовська Тамара, 9-в клас, ліцей № 179

Вчитель, що надихнув на написання — Назарова Богдана Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Два роки тому, ввечері, сидячи у цій квартирі, на цьому самому місці де я зараз пишу дане есе, двадцять третього лютого, я й не думала, що наступні декілька годин стануть для мене останніми мирними годинами мого життя. Я й не задумувалась про те, що завтра, о четвертій ранку, всі мої емоції зникнуть, і їм на заміну прийдуть душевна та повітряна тривоги.

Дивлячись у вікно машини я добре пам’ятаю той звук вулиці. Я вже ніколи його не забуду. Київ став вуликом бджіл, які вирували районами, гуділи, метушились. 

Я була впевнена – це був сон, і скоро я прокинусь, піду до школи перездавати ненависну самостійну роботу з алгебри. Звісно, зараз я розумію, що краще б я написала ту роботу, і може навіть отримала б незадовільний бал. Але замість цього, моя нажахана мати везла нашу сім’ю на дачу. Там було доволі безпечно – так ми думали в той день.

Уже ввечері, дім був набитий родичами до стріхи. Всі хотіли мати надійне місце де можна перечекати цей нічний кошмар. Наші сподівання про «два-три дні» з кожним разом ставали все прозорішими. Здавалося, що часу вже не існувало. Я не їла, не милась, не спала.

В ніч на 25-те лютого, за двадцять Садових вулиць від нас збили літак. Це була найстрашніша ніч мого життя.

Почувши свист у повітрі, я вжалась у ліжко і не ворушилась. Через декілька секунд кімнату осяяло червоне світло, а через ще одну секунду, до нас дійшла вибухова хвиля. В ту ніч ніхто вже не зміг заснути. Та й в наступні також. Всіх поглинув несамовитий страх.

Через декілька днів після тієї ночі, мої батьки прийняли доленосне рішення. Виїзд з України. Усіма силами я не хотіла їхати у Італію, не хотіла покидати свою країну, своє житло, а головне – свого батька. Звісно, мене ніхто не питав, чи хочу я цього чи ні. Це було не питання, бо мене вже тоді поставили перед фактом переїзду. І на наступний день ми вирушили у дорогу. Я не пам’ятаю моменту виїду.

На той момент я була впевнена, що покидаю моє місто, мій Київ назавжди.

Кордон. Місце, яке я всім серцем ненавиджу навіть зараз. Атмосфера того жалю, тієї розлуки й того відчаю досі переповнюють мене, коли я дивлюсь на паспортний контроль та прикордонників. Те відчуття, коли думаєш, що бачиш тата востаннє - не передати словами, у найгіршому сенсі цих слів. Здається, що саме там обриваються людські надії та життя, перетнувши блокпост. Я не вронила ні однієї сльозинки в той момент. Я не відчувала нічого, лише бажання розвернути машину й поїхати додому. Але, кордон Україна-Румунія був уже позаду, коли я нарешті зрозуміла, що щойно відбулося.

В місті Брешія жилося непогано. Я пішла у італійську школу, де мене одразу всі полюбили – так мені здавалося. Я не розуміла їхньої мови, але з часом вивчила деякі слова і зрозуміла, наскільки хибне я мала уявлення про італійських дітей.

Замість школи ми з мамою, тіткою й собакою часто подорожували регіоном Ломбардія, купалися у кристально-чистих водах Ідро й Ґарди, їли найсмачнішу рибу у всій Італії у Кьоджі. Але все було не те. І усі ці півроку я прожила у смутку за рідним Києвом. Мені часто снився Хрещатик, і коли я врешті решт потрапила туди - дуже сильно плакала.

Я ніколи не зможу відчути таку радість, яку я відчула у момент, коли нарешті обійняла свого батька. Півроку розлуки з ним були нестерпними, особливо для моєї матері. І я дуже вдячна їй за те, що прийняла таке радикальне рішення.

На превеликий жаль, моя історія ще не закінчилась. Хотілось би уже поставити фінальну крапку після останнього речення у цьому довгому есе під назвою війна. Будемо всією Україною сподіватися, що скоро, історія буде дописана.

Слава Україні!