«Не передати словами розпач, коли розумієш, що будь-який момент міг бути останнім»

Я часто розповідаю про цю історію, про те як ми встигли врятуватись на другий день повномасштабного вторгнення, завдячуючи моєму рідному брату, який залишив свою родину під Гостомелем та поїхав вивозити мене та моїх дітей. Розпочну з дня напередодні початку війни. Це був мій День народження. 23 лютого 2022 року ми з колегами відсвяткували мій 47 рік. Настрій у всіх був подавлений, передчуття війни вже було в повітрі.

Але ми навіть встигли сфотографуватись дружно колективом і тепер це фото у всіх підписано: «А завтра була війна…». Страшно про це писати, але на той момент всі якось відчували, що може статись непоправне.

У свій День народження я ходила з подругою по сусіднім будинкам та перевіряла стан укриттів, начебто відчувала, що це може знадобитись. А ввечері отримувала подарунки від рідних, гостей того року ми не кликали. Напередодні чоловік та старший син купили мені чудові нові запаковані сковорідки, відомого бренду, які я давно хотіла мати. Розпакувати їх я так і не встигла, подумала, що зроблю це вранці і з цим заснула. Хлопці з татом зібрали святкові наїдки зі столу, все склали в холодильник. Лише квіти залишили у вазах. До слова, вони дочекались нашого повернення, так і стояли всі три місяці на столі, майже не засохли. Мобільний телефон до війни я завжди вимикала на ніч, тому дзвінок вранці, на домашній номер, мене дуже налякав.

Глянула на мобільний – 58 пропущених дзвінків. Більше за всіх від подруги, яка живе на два поверхи вище. Від неї я і дізналась, що почалась війна…

А далі – панічні збори, складання речей у три рюкзаки, взяли лише найнеобхідніше. Чоловік залишався в Києві, бо працював у сфері оборони та турбувався про своїх батьків поважного віку. А ми з синами – студентом та підлітком, не знали як вибиратись з міста, бо від страшенних звуків, вибухів, сирен, мозок відмовлявся думати взагалі. І ось тут дзвінок від рідного брата, який став нашим рятувальником, бо якби не він, я не знаю чи вижили б ми взагалі. Він дав нам півгодини часу та сказав йти вздовж Житомирської траси, де він мав нас підібрати. Але ми не врахували, що стільки машин будуть прориватись на захід. Чекали довго, вже встигли змерзнути.

Повз нас проходили знайомі з дітьми, які пішки йшли вздовж траси, не зважаючи на обстріли та вибухи. Ставало дедалі страшніше.

Десь близько 10.00 ми таки потрапили в машину і брат зрозумів, що проїхати по Житомирській трасі вже буде непросто та поїхав в об'їзд через Софіївську Борщагівку та Чайки. Якби він не зробив це, ми б не встигли потім переїхати через міст на Стоянці, який після нашого переїзду майже відразу підірвали. Далі трасою він нас заспокоював та казав все детально, що з нами відбувається та що ми можемо відчувати. Всі стани наляканої до смерті людини він досконально знав. Лише потім, коли ми від'їхали на відносно безпечну відстань, я помітила, що мій брат почав палити одну за одною цигарки, хоча до цього часу він років 15 як кинув палити.

 

Нарешті ми дістались до батьків, в приватний будинок, на Житомирщину, де нас вже очікували також старші племінники та їх мама.

Це діти від першого шлюбу брата, якими він не переставав опікуватись, а от ми не спілкувались з невісткою років п'ять і у неї в цей день, 25 лютого, був День народження. Як і у мене, він був невеселий. Брат завіз нас і повернувся до своєї родини, які перебували під Гостомелем і чудом встиг вивезти вагітну дружину, чотирирічного сина та батьків і рідних невістки. Великою колоною вони встигли проскочити до тих страшних подій, які там потім розпочались. І пізно вночі дістались до нас і ми знову побачились всією родиною.

Не передати словами розпач, коли розумієш, що будь-який момент міг бути останнім і відчуття неймовірної гордості за брата, який нас врятував.

А особливо за те, що як тільки він довіз свою родину в більш безпечне місце, він на другий день вже добровільно пішов у військомат захищати країну. Маючи чотирьох неповнолітніх дітей, він міг в будь-який момент виїхати закордон, але лишився та й досі на фронті, дослужився від звання молодшого лейтенанта до підполковника. Не будучи військовим, маючи стабільну роботу в мирній сфері, брат обрав найважливіше, що може зробити чоловік – стати на захист своєї держави. Як колись зробив мій дідусь, у Другу світову. Брата назвали на його честь.

Три місяці ми ділили все що могли на 8 чоловік, які опинились в одному, відносно невеликому будинку. Три покоління, серед яких мій тато, який народився напередодні Другої світової та ще досі пам'ятає, як мама ховала його в окопі та як вони були біженцями.

І нам теж довелось при загрозах обстрілів, всією родиною спускатись в погріб, саме в той, де ховалась бабуся з моїм маленьким батьком і його сестрою від німців у 1941 році. За п'ять років, поки ми не спілкувались з невісткою, ми встигли пробачити якісь непорозуміння та знову стати дружньою родиною, в якій підтримують один одного. Коли невістка з дітьми поїхали через деякий час закордон, то ми продовжували спілкуватись та турбуватись один за одного. Ми були дуже раді, коли племінник склав іспити з НМТ фактично всі на 200 балів та став студентом- бюджетником в Києво-Могилянській академії. А готувався він до іспитів, ходячи по полю, ловлячи інтернет, в той же час заняття для абітурієнтів проводив історик, який на той момент знаходився в окупованому Бердянську. Все це говорить про те, які сильні духом наші діти, які неймовірно сильні наші вчителі.

Як тільки з'явилась можливість виїжджати в сусідні маленькі містечка, ми почали потрохи шукати можливість для отримання знань та розвитку.

Я в першу чергу відшукала місцеву бібліотеку, бо читати дуже хотілось, а якісної української літератури вдома не було. Зрозуміла, що з такими ж проблемами щодо пошуку книжок зіштовхнулись більшість переселенців, тому відкрила групу у Фейсбуці, де всі, які мали бажання, могли подарувати чи обміняти книжки. Зараз наша група за три роки має більше 62000 учасників, ми допомагаємо сільським бібліотекам, багатодітним родинам, переселенцям, воїнам. Це наш невеликий вклад у спільну справу. Мої ж діти як тільки з'явилась можливість займатись, почали вчитись, з при чому навчання для них було можливістю поспілкуватись з тими, хто, розлетівшись по всім усюдам, вмикались, щоб почути рідних вчителів.

В цей же час я почала спілкуватись зі своєю родичкою, яка працювала весь цей час дистанційно вчителем і мені це дуже сподобалось. Я бачила наскільки важлива на той момент професія вчителя.

Тому по поверненню додому я вирішила, що з вересня теж почну працювати вчителем, бо за освітою я вчитель географії та біології. Так я опинилась в спеціальній школі для діток з вадами рухового апарату і з радістю дарувала їм знання та світ неймовірної географії. Оскільки такі дітки потребують особливої уваги та потребують різних методик викладання, зокрема, візуалізації, нам вдалось зосередити увагу місцевої влади на допомозі таким учням. Я була дуже рада, що до нас дослухались, та в школу привезли сучасні екрани та техніку, завдяки чому, учні набагато краще можуть отримувати знання. Таку допомогу було дуже цінно отримати якраз під час війни, бо якраз ці дітки, які мають проблеми зі здоров'ям, є прикладом незламності духу.

Вони з великим завзяттям завжди відгукуються, коли необхідно зробити вироби своїми руками для ярмарків, де збирають кошти на ЗСУ. Тому допомога тут дуже доречна.