Після смерті чоловіка Людмила Іванівна залишилась одна у Приморську. Дякує сусідам, які на початку війни вивезли її до дітей

Мені 73 роки. Рік як помер мій чоловік - він шість років був у комі, я його доглядала. Коли почалася війна, я переїхала до дочки в Запоріжжя. В неї сім’я: чотири чоловіки, і я з ними.

Я була вдома після похорон чоловіка. А як почалася війна, сусіди виїжджали - і мене забрали. Жила я в Приморську, на березі моря - біля Бердянська.

У мене дуже хворе серце, зараз потрібні дорогі ліки. Якби не діти, я не знала б, як вижити на одну пенсію, а без ліків я не можу. Якщо перестану їх пити, то можна лягати відпочивати назавжди.

Мене шокує все у цій війні: загибель дітей, людей. Хлопці зараз наші там в грязюці помирають - неможливо на це все жахіття дивитися. 

Стріляють дуже страшно, а як чую, що попали в будівлю і люди загинули, у мене зривається нервова система. Я плачу.

Приморська громада дає нам їжу і побутову хімію кожного місяця. Я отримала в цьому місяці грошову допомогу від ООН. Я дуже вдячна всім, хто нам допомагає. Дочка працює, а зять втратив роботу - та якось виживаємо. Допомагає нам сваха - у неї свій огород, не бідуємо. Вода і газ у нас є, тільки світло вимикають інколи.

Коли розпереживаюсь – вип’ю валеріани, пустирника, трішки поплачу, воно і відпускає. Я знаю, що таке взяти себе в руки. Ми переможемо - тут навіть мови немає.

Я думаю, що після нового року точно їх вже виженуть відусюди. Який молодець наш Президент, я йому вірю.