Колеснік Марія, 11 клас, Дубенський педагогічний фаховий коледж РДГУ

Вчитель, що надихнув на написання — Іванова Ольга Степанівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…Повномасштабне вторгнення росії в Україну… Смерть, кров, біль та сльози… Вже 1000 днів минуло, як цей жах розпочався. Насправді страшна цифра, але ми все ще не здались і продовжуємо боротися за свою свободу. А я все ще пам’ятаю той перший день війни. Шок, заперечення і, врешті-решт, прийняття нової реальності. Відразу ж дзвінки рідним, стреси та постійний моніторинг новин з очікуванням побачити хоч щось хороше стали буденністю кількох тижнів. Усвідомивши ситуацію, я дійшла висновку, що, допомагаючи Збройним Силам України, я зроблю свій внесок у нашу Перемогу. І 

я все ще жива, завдяки всім, хто охороняє мою Батьківщину. 

Інколи мені здається, що я не існую в реальності, а це все сон, прокинувшись після якого, я побачу, що все навколо, як колись. Але… Кожного вечора, лягаючи спати, я молюся за Україну та за синів і дочок, які її оберігають. Всім серцем хочеться обійняти кожного, хто втратив усе через росію. Пам’ятаю, коли я вперше почула влучання ракети, моє тіло всередині ніби охололо, залишившись без душі. Я стояла довго на одному місці, тримаючи тремтливими руками свічку, і довго не могла прийти до тями. Кожного разу, коли я чую якісь звуки, мені моторошно, і я не можу уявити, скільки має минути часу після закінчення війни, щоб знову дивитися у небо і не боятися. Сподіваюсь, це буде найближчим часом.

А зараз я почала ще більше цінувати сімʼю, яка завжди поруч, та все, що я тепер маю. Тільки ось у серці навік залишиться рубець за тих, хто на небесах.