«Не можу забути, коли старі на вогнищах готували їсти»

До війни я проживав у Старомихайлівці, зараз це територія ДНР. Працював у Красногорівці. Так тут і лишився. Живу сам, дружина та дитина залишилися там. До війни була стабільність та впевненість у завтрашньому дні. Нині ми просто живемо.

Першого дня, коли почалася війна, я був у Старомихайлівці і їхав на роботу. І розпочався обстріл Красногорівки. Як починалися обстріли – так одразу ховалися до підвалу.

Дякувати Богу, робота є. Неголодні, одягнені, взуті. Хочеться, щоб усе було як раніше, щоб можна було спокійно поїхати до Донецька. Раніше Красногорівка була гарним містом, а зараз перетворюється на село, бо це вже не Мар'їнський район, а околиця Покровського.

Хочеться забути момент, коли тривалий час у Красногорівці не було ні світла, ні води, ні газу. Коли люди біля під'їзду готували на вогнищах, і бабусі, і дідусі. Багато хто поїхав, покинув своє житло. Це страшно. У багатьох людей мінімальна пенсія, вони не можуть дозволити собі купити достатньо їжі. Стоять у черзі за гуманітарною допомогою.

Красногорівка розташована на лінії розмежування. Стоїть завод, раніше були робочі місця, а зараз нічого немає. За десять років тут, мабуть, навіть села не буде. Найбільша моя мрія – щоб війна закінчилася.