Бухтіярова Марія, Харківська гімназія № 23, 7 клас
Він з'явився, коли мені було два роки. Момент нашої зустрічі я не пам'ятаю. Батьки розповідали, що я дуже просила Вінні Пуха, такого, як в Диснеївському мультику. І коли вони насилу розшукали такого ведмедя, в додачу до нього купили і П'ятачка. І були дуже здивовані, коли я вибрала собі в друзі саме його.
П’яточок зі мною спав, їв, ходив гуляти і кататися на гойдалках, він малював зі мною і вивчав вірші. Він ходив зі мною в дитячий садочок. І їздив до моря. Згодом він дуже змінився. Його рожева мордуля стала сірою і ніякі дорогі засоби не могли повернути йому колишній вигляд. Але я, як і раніше, дуже любила свого друга і він завжди був поряд зі мною.
Мені виповнилося п'ять, коли почалася війна. Багато чого з того, що тоді відбувалося, я не пам'ятаю. Пам'ятаю, як почалися перші обстріли, як ми з мамою і П'ятачком ховалися у підвалі і до нас приходив сусідський кіт, пам'ятаю, як мама збирала речі і переконувала мене, що ми їдемо зовсім ненадовго і скоро повернемося додому. Ми не повернулися.
Жили в Слов'янську, там я пішла до першого класу. І навіть в шкільному рюкзаку, в спеціальній кишеньці, зі мною був мій друг.
Через деякий час з Донецька до нас приїхав і тато. Так ми і жили. Мама, тато, я і П'ятачок. Звичайно, у мене були і інші іграшки. Але то були просто іграшки. Друг був один.
Іноді до нас приїжджали бабуся з дідусем, іноді ми їздили додому. І ось в Новий рік ми вирішили відвідати свій дім. Сіли в машину і поїхали. Я закутала свого друга в пухову хустку, яку подарувала мені бабуся, обняла його і стала розповідати, що видно з вікна автомобіля.
Було 1 січня. Машин і людей на блокпостах було мало. У нас виникли якісь труднощі з документами і ми довго щось оформляли, з'ясовували. Нарешті нам дозволили заїхати на територію блокпосту і всім сказали вийти з машини. Ми вийшли.
Батьки кудись відійшли, а я так і стояла у машини з П’яточком у руках. І раптом я почула, як військовий каже якомусь чоловікові, що іграшки провозити не можна. Чоловік намагається пояснити, що це подарунки, подарунки його дітям. Але військовий не дозволяє йому провезти іграшки.
Військовий дивиться на мене довгим поглядом і вимовляє: «Закрий йому вушка, вони змерзли». Він швидко відвертається і я бачу як по його щоці біжать сльози.
З тих пір пройшло багато часу. До Донецька ми так і не повернулися. І я вже давно не граю в іграшки. Вчуся, вивчаю мови. І не пам'ятаю багато чого з того, що відбувалося тоді. А величезного військового пам'ятаю.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.