"Не іграшка"

Бухтіярова Марія, Харківська гімназія № 23, 7 клас

Не іграшка

 Його звуть П'яточок. Він був зі мною завжди. Він не звірятко. Не іграшка. Він друг.

Він з'явився, коли мені було два роки. Момент нашої зустрічі я не пам'ятаю. Батьки розповідали, що я дуже просила Вінні Пуха, такого, як в Диснеївському мультику. І коли вони насилу розшукали такого ведмедя, в додачу до нього купили і П'ятачка. І були дуже здивовані, коли я вибрала собі в друзі саме його.

П’яточок зі мною спав, їв, ходив гуляти і кататися на гойдалках, він малював зі мною і вивчав вірші. Він ходив зі мною в дитячий садочок. І їздив до моря. Згодом він дуже змінився. Його рожева мордуля стала сірою і ніякі дорогі засоби не могли повернути йому колишній вигляд. Але я, як і раніше, дуже любила свого друга і він завжди був поряд зі мною.

Мені виповнилося п'ять, коли почалася війна. Багато чого з того, що тоді відбувалося, я не пам'ятаю. Пам'ятаю, як почалися перші обстріли, як ми з мамою і П'ятачком ховалися у підвалі і до нас приходив сусідський кіт, пам'ятаю, як мама збирала речі і переконувала мене, що ми їдемо зовсім ненадовго і скоро повернемося додому. Ми не повернулися.

Жили в Слов'янську, там я пішла до  першого класу. І навіть в шкільному рюкзаку, в спеціальній кишеньці, зі мною був мій друг.

Через деякий час з Донецька до нас приїхав і тато. Так ми і жили. Мама, тато, я і П'ятачок. Звичайно, у мене були і інші іграшки. Але то були просто іграшки. Друг був один.

Іноді до нас приїжджали бабуся з дідусем, іноді ми їздили додому. І ось в Новий рік ми вирішили відвідати свій дім. Сіли в машину і поїхали. Я закутала свого друга в пухову хустку, яку подарувала мені бабуся, обняла його і стала розповідати, що видно з вікна автомобіля.

Було 1 січня. Машин і людей на блокпостах було мало. У нас виникли якісь труднощі з документами і ми довго щось оформляли, з'ясовували. Нарешті нам дозволили заїхати на територію блокпосту і всім сказали вийти з машини. Ми вийшли.

Батьки кудись відійшли, а я так і стояла у машини з П’яточком у руках. І раптом я почула, як військовий каже якомусь чоловікові, що іграшки провозити не можна. Чоловік намагається пояснити, що це подарунки, подарунки його дітям. Але військовий не дозволяє йому провезти іграшки.

І тут до мене підходить величезний чоловік у військовій формі. Просто велетень. Зрощені біля перенісся брови, квадратне обличчя, важкий погляд. З автоматом. Карабас Барабас у формі і без бороди. Він уважно дивиться на мене і питає: «Дівчинка, що у тебе в хустці?» І я шепочу йому, шепочу швидко-швидко: «Це не іграшка, не іграшка! Це П'ятачок! Це мій друг!!!"

Військовий дивиться на мене довгим поглядом і вимовляє: «Закрий йому вушка, вони змерзли». Він швидко відвертається і я бачу як по його щоці біжать сльози.

З тих пір пройшло багато часу. До Донецька ми так і не повернулися. І я вже давно не граю в іграшки. Вчуся, вивчаю мови. І не пам'ятаю багато чого з того, що відбувалося тоді. А величезного військового пам'ятаю.

Сподіваюся, що все в його житті склалося добре. І він повернувся додому. Я пишу цю історію, а П'ятачок сидить поруч. І посміхається. Не іграшка. Не звірятко. Друг