«Не ховаємося в підвалі, бо я не встигну добігти до нього»

Сарбаш Валентина:

Снаряд нам впав просто під будинок. «Огірок» - так говорять зараз. Один впав сюди, інший трохи далі, а третій за туалетом, у сусіда на городі. Ми прийшли – тут ні вікон, нічого немає.

Як починається обстріл – ми одразу в підвал біжимо. Двері відкриваємо навстіж. Це було взимку, по-моєму, 20 лютого. Холодно було. У підвалі відсиджувалися. Зараз не ховаємося, тому що я не встигну добігти до нього.

У нас дах постраждав повністю. Шифер полетів, балка лопнула. Перекрили дах, будматеріали нам дали. Кухня постраждала, гараж – дах в дірках теж. Осколки падають такі маленькі. Такі важкі шматочки. Вікна нам поставили, вони були закладені. Без вікон жили, темрява була в будинку.

Увечері телевізор дивлюся і чую – диван трясеться, значить, стріляють. Як стрельнули – так тріснуло. Тому що стріляють, все тремтить. Напевно, із сильної зброї стріляють, я так думаю. Якби кулемет, від нього не буде тріщин таких.

Було все замазане, все в порядок дочка привела і поїхала, а тепер заново треба. А я не можу цього робити. І стелі падали, все що хочеш було. Пес, як починають стріляти, відразу ховається, боїться. Всі бояться.

Син Сергій Сарбаш:

Страшно. Стоїш, дивишся, свистить поруч у висоті десь. І думаєш: що робити? Я своїм кричу: «Подалі ховайтеся!» Мамі кричу, і вона ховається з кішкою, собачкою.

Люди так страждали в перший рік і жили так, я не знаю як. Половина повиїжджали, напевно. Але зараз повернулися люди.

Сарбаш Валентина:

Дуже страшно. Ніхто не жив на нашій вулиці, тільки ми самі. Всі повтікали, порозбігались, а мені нікуди бігти. Думаю, якщо смерть, то і вдома знайде. Ось від чого в сина хвороба трапилася? Ось від цього, більше не від чого.

Почав задихатися. Пішов до лікарні, призначили йому уколи. А потім зовсім погано стало, повезли його до Маріуполя. Ми лежали з ним в реанімації 10 днів. На більше грошей немає. 10 днів побули – полегшало. Кажу завідуючій: «Відпустіть нас додому, нам немає резону лежати, щоб пігулки пити тут». Відпускають.

З тих пір оформили йому групу інвалідності. Скільки разів швидку викликали – погано стає, задихається.

Син:

Біль дуже сильний буває, а буває не дуже. Додав ходу – починається задишка. Ідеш, як немовля, з невеликою швидкістю. Через фізичну роботу починається. Хоча коли мама відвернеться, я щось зроблю. Вона мене на сто відсотків підтримує, співчуває. Є жартівливий фільм, я починаю жартувати і кажу: «Не падай духом!» Як ось: «Тримайся, Козлодоєв! Сядемо усі!» Жартую.

Мама:

У мене три швейних машинки. Можу сорочку пошити, фартухи шию. Сусіди просять то блискавку поставити – будь ласка. Хлопці тут поруч у нас живуть, вояки, іноді вони просять. Ось так і живемо.