Я зранку прокинулася. Збиралась на роботу, дітей збирала у школу. Зателефонувала вчителька і сказала, що війна. Я не повірила, ввімкнула телевізор і все побачила. Потім ми пішли в місто. Уже були черги в магазини, в аптеки, люди знімали гроші в банкоматах. 

Не було в нас світла, води. Магазини зачинені. Роботи не було. Ніде було хліба купити. А коли магазини відчинилися, то ціни піднялися так, що не описати. Добре, що були якісь запаси грошей, хоча б на перший час вистачало. Нас рятувало те, що у нас свій дім і є криниця. Готували ми іноді навіть на вогнищі, газу майже не було в балонах. Продукти були ті, що мали вдома, в погребі. Ліки не потрібні були, слава Богу, ніхто не хворів на той час.

Ми спочатку не думали виїжджати - я не вірила, що в нашому маленькому місті може щось бути, але зараз нашого Оріхова майже немає.

Коли пролетіли над головами ракети, я наступного дня зібрала речі, взяла дітей і виїхала. Це був кінець квітня, уже було дуже страшно. Гатили так, що словами не передати.

Я всю дорогу, поки ми їхали, плакала. Для мене було дуже великим стресом покинути свій дім, своє місто. Це дуже тяжко. Не хотілося виїжджати, я просто рятувала дітей. Після того як ми виїхали, я двічі приїжджала додому і просто не вірила, що це наше місто. Людей майже немає, домів немає, дахів немає…

Ми виїхали в Запоріжжя, тому що це недалеко від дому. Я ж іноді їжджу туди. У мене там залишилися батьки, я до них приїжджаю. Для мене, звісно, великий стрес, що батьки там, але виїжджати вони не хочуть.

Звісно, ми всі чекаємо на перемогу, але я навіть не знаю, коли це станеться. Хочеться, щоб до зими все закінчилося.