Запам'ятався, мабуть, на все життя цей день. Ми спали. Думали, прокинемося – і все буде як зазвичай: чоловік піде на роботу, старша дитина до школи, а я буду з меншою вдома. Потім на вулицю підемо гуляти. Але прокинулись о п’ятій ранку від вибухі, і одразу поїхали до мами й тата, тому що ми мешкаємо на четвертому поверсі, а вони - на першому. Думали, що там легше буде в бомбосховище побігти, або ще кудись. Разом не так страшно, як то кажуть. Хоча, звичайно, страшно було все одно.

Мені казали, що треба виїжджати, бо залишатися небезпечно. Я взагалі не хотіла їхати, але було страшно за дітей. Не хотіла, щоб вони чули вибухи. Ми не знали, що нас чекає далі. Я дуже хвилювалась за дітей, тому ми й вирішили їхати.

Приїхали на вокзал 6 квітня 2022 року – за два дні перед тим, як прилетіло на залізничний вокзал у Краматорську, коли стався той теракт. Добре, що ми не чекали 8 числа, коли це все трапилось. 

Дуже важко було їхати, тому що всі рідні та близькі залишилися в Краматорську. Мама і тато там залишилися. Ми за два роки тільки один раз до них приїжджали ненадовго. 

Приємно вразили волонтери, звичайні люди, які з нами були в потязі. Ми приїхали на Закарпаття, в Нересницю. Добиралися 30 годин. І нас там люди зустріли, допомогли нам. Я дуже вдячна за те, що вони нас прийняли, безкоштовно допомагали і одягом, і їжею. І взагалі, там було гарно, мені дуже подобалося. Але все-таки це дуже далеко від дому.

Мій чоловік тут, у Дніпропетровській області. Він теж виїхав із Краматорська. І ми вирішили, що треба повертатися назад і бути разом, бо невідомо, скільки триватиме ця війна.

Дуже хотілося б повернутися додому. Там наше місто, наша квартира, а тут ми платимо шалені гроші за житло, і там теж треба сплачувати комунальні послуги.