Ми зі Слов’янська. Чоловік пішов в Тероборону. Зараз їх приєднали до бригади, військові вони зараз. Все змінилось. Діти вдома навчаються, що не дуже добре. Я роботи міняла, шукала, залишилась без роботи. 

На нас наступали все ближче і ближче, то я вирішила не чекати. Ми вже пережили 2014 рік, ризикувати не стали. Тим паче, що меншій дитині 12 років. Не дуже хотілось, щоб вона все бачила і чула. Дорослому тяжко переносити, а дитині – взагалі.

Важко дався переїзд у Луцьк – це для нас нове місто. Нам квартиру знайшли люди, але все одно ми їхали в невідомість. Ми оформили там виплати як внутрішньо переміщені особи, стало трішки легше. 

Потім я почала роботу шукати, тому що гроші, завершуються швидко. Знайшла роботу, підробляла, якось тримались.

Згодом ми повернулись додому. І зараз шок, невизначеність страшна. Як далі буде - не знаю. Зараз трішки жалкую, що не залишились. Дуже погано, що в дитини немає освіти, тому що дистанційка - це не навчання.

Не знаємо, як далі буде. Надіємось на перемогу. Дивлячись на новини, то чим далі, то все важче і важче. Хочеться мирного майбутнього, щоб діти спокійно жили, вчились, робота була, зарплата гідна, а не така, як зараз, пенсії. Щоб все було добре.