Мені 76 років. Пенсіонерка зі Слов’янська. Син воював, у листопаді помер. Дві доньки-двійнята зараз переселенці в Дніпрі, бо онучки там навчаються. Живу сама. Є городик - управляюсь, сусіди допомагають. Є добрі люди – телефонують, коли гуманітарку дають, або отримують і приносять мені додому. 

Спочатку ми не повірили - думали, що не може такого бути. У мене вся родина - українці, які підтримують Україну. 

Син пішов добровольцем у військкомат, сказав: «Моя місія - там, де я повинен бути». Загинув, тепер горе в нас у сім’ї. 

Ми віримо в перемогу. Моїм донькам по 39 років, онучки - студентки. Хочеться побачити мир, щоб не було війни, щоб всі приїхали. Нас війна розділила, тільки по відео бачимо одне одного. Хочеться, щоб у дітей та онуків було світле майбутнє, щоб здобули професію, працювали.