Мені 72 роки. Я живу в місті Снігурівці Миколаївської області. Була в окупації.

Я ходжу в церкву. Пам’ятаю, як у неділю я йшла на службу, а росіяни бігали, стукали в усі магазини, двері ламали. Ось так вони до нас зайшли.

Не було світла, газу, а найстрашніше – води. Ми навіть знайшли пожежний резервуар на заправці й звідти брали, бо без води було дуже важко. Робили собі пічки у дворі і на них готували. Хтось десь балони діставав. Але найважче було без води.

Найстрашніше – це те, що тут сталося у Великодню ніч. Але мене тоді не було, я їздила у Вінницю. Та й взагалі, усі прильоти були страшні. Ми ночували в підвалі.

З моїх родичів виїжджали тільки онучка з правнуком та онук – у Кривий Ріг. А всі інші залишалися тут, в окупації.

Найщасливішим був день визволення Снігурівки. У нас не було зв’язку. Йшли до хати й побачили, що всі люди біжать на площу. Ми теж побігли туди і побачили, що заходять наші з прапорами. Ми плакали, цілувалися. Палили російські прапори, а потім наш повісили. Просто неможливо передати, які в нас були відчуття!

Ми молилися - так і трималися. Нам, до речі, передавали продуктові набори від церкви, і ми розвозили їх лежачим людям. Це мене рятувало, бо якби я нічого не робила, то було б дуже важко.

Якби ж війна просто в цю мить закінчилася! Хочеться зранку прокинутися – і щоб мені сказали, що війни вже немає.