Я з Новософіївки Нікопольського району. Мені 75 років. Пенсіонерка, живу біля сина. Плачу за воїнами. Чим можу – допомагаю з пенсії. Хворію.
Війна застала мене вдома. Я все почула. Страшно було, літали ракети над головою. Потім була на городі – ракети пролітали, то я втікала з городу, боялася. Найстрашніше, що ми спокійно жили – і тут таке. Лягаю спати і думаю: чи встану, чи ні.
Онуки поприбігали до баби - боялися самі ночувати. Бігали по подвір'ю, не знали, куди діватися. Приготувалися до найстрашнішого. Та, слава Богу, обминуло нас. Але поки не знаємо, що далі буде.
Нікуди мені їхати. Та й не хочу хату залишати. Живу з сином. Він трошки працює. Медикаменти потрібні, бо я після операції. У мене то ноги болять, то печінка. Купую, якщо є можливість.
Родина моя тут. Чим можемо – одне одному допомагаємо. Телевізор дивимося, плачемо. Готуємося до Великодня. Треба солдатам паски спекти.
Не знаю. Ми просимо Бога, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Це від Нього залежить.
