Рік ми прожили під постійними обстрілами. Росія наступала, і кожен день був сповнений страху. Снаряди падали поруч, гул вибухів не вщухав. У магазинах зникли продукти, виживали завдяки гуманітарній допомозі, яку час від часу привозили.

Ми з чоловіком постійно ховалися в погребі. Це було єдине місце, де можна було почуватися відносно безпечно. Було страшно, особливо вночі, коли все навколо здригалося від вибухів.

Найважчим ударом стало те, що ми залишилися без житла. Наш дім зруйнували обстріли. Усе, що будувалося роками, зникло в одну мить. Після цього ми вирішили виїхати в Лебедин. Тепер живемо з надією. Щодня чекаємо миру й мріємо повернутися додому.