До початку повномасштабного вторгнення я жив у Маріуполі й працював на комбінаті імені Ілліча. Це було стабільне, спокійне життя. Коли почалась війна, я одразу почув вибухи. Спочатку ще була надія, що ситуація швидко стабілізується, але з кожним днем ставало тільки гірше.

Обстріли посилювалися, зникло світло, вода і газ. Люди намагалися вижити — готували їжу просто на вогнищах, брали воду з криниць або снігу. Друзі запропонували мені виїхати до Дніпра, поки це ще було можливо.

Було страшно залишати батьків, але вони вирішили залишитися. Я все ж вирішив їхати, бо ситуація ставала дедалі небезпечнішою. 

Найважчим було не знати нічого про батьків. Зв’язок з Маріуполем зник. Пізніше я дізнався, що вони вижили, але залишилися в окупації. 

Зараз я живу в Києві. Дуже сумую за батьками, за домом, за своїм містом. Сподіваюся, що колись настане мир і я зможу повернутися додому, побачити своїх рідних і відновити те, що втрачено.