У перший день війни 24 лютого я була вдома, у мене тоді була відпустка. Чоловік зателефонував і сказав, що розпочалася війна. 

Ми виїжджали на захід України. Там не вдалося знайти роботу, тому повернулися додому. Здебільшого були психологічні труднощі. Це переживання за дитину, за себе, за чоловіка, за рідних. 

У нашому місті, на щастя, поки все нормально. Ми ходимо на роботу. Є фінансові труднощі, звісно. Але добре, що у нас спокійно. 

Багато було різних подій, через які мені довелося поплакати. І люди, які в Краматорську на залізничному вокзалі загинули, і через дітей у Маріуполі. Кожна така важка новина викликає шок. 

У родині більше хвилюватись одне за одного стали, намагаємося більше часу разом проводити. Більше цінуємо ці спільні моменти. Намагаємося дотримуватися правил безпеки: під час тривог біжимо в укриття, шукаємо безпечне місце в квартирі. Це морально складно, тому що нервуєш і хвилюєшся. Коли дивишся, як люди в один момент втрачають близьких, намагаєшся цінувати те, що маєш, і знаходити слова підтримки. 

Хочеться, щоб війна закінчилась якнайшвидше. Щоб люди не страждали, щоб горя було менше. Найбільше мрію про мирне небо над головою. Щоб у всіх усі рідні і близькі залишилися живими. Щоб усі наші захисники поверталися додому. Щоб життя було хороше: без війни і без горя.