Від початку війни Наталя Іванівна бачила багато смертей. Їй гірко, що гинуть зовсім молоді люди, які навіть не встигли пожити.

До війни все було непогано, з усім можна було миритися. У мене маленька пенсія, важко було виживати: сплачувати за газ, за світло, купувати ліки. Але тоді був мир, а зараз страшно жити. Сьогодні один день прожив - і слава тобі, Господи! Хочеться вже миру, нічого більш не хочеться. Нехай мені рік пенсію не дають, у мене город є - якось виживу, аби не було війни. Щоб наші хлопчики, наші синочки, наші онуки не помирали, щоб вони жили. Щоб у них жінки, дітки були.

24 лютого я встала о четвертій – на початку п’ятої години. Чую: усі собаки страшенно гавкають. Думаю: що там таке? Вискочила. Десь з боку Харкова було чутно вибухи. Я ще не розуміла, що відбувається. А потім танки тут були, літаки літали і ми в погріб ховались. Тут страшне було - справжня війна.

Коло нашої хати танки стояли. Ми боялись - думали: щось як гепне!

З гуманітарною кризою ми не стикались. У нас все було. Нам допомогу давали від Президента і від Червоного Хреста. Крім того, в мене є запаси замороженої їжі. Та не треба і допомоги, аби лише війни не було.

Ці події добряче вдарили по нервовій системі. В мене тиск піднявся, цукор підвищився. Це дуже погано. Ми стали нервові, перелякані - не такі, як були раніше. От був Новий рік. Ніби, свято, а настрою не було.

Поки що кінця і краю цій війні не видно. Мабуть, треба домовлятись якось, але як домовлятись з убивцями?  Вони ж повбивають всіх - і все. Де знайти таку розумну людину, яка б це все змогла закінчити, щоб ніхто більше не загинув?