Я жила з чоловіком і двома доньками в Маріуполі. Працювала в школі вчителем біології. Чоловік працював водієм. Ми мали свій будинок. Жили добре. 

Про початок війни дізналися від племінника, який зателефонував з Харкова. З перших днів не було світла, газу, води. Ми збирали дощову воду для побутових потреб. Питну набирали з джерела, що було неподалік. Для приготування їжі використовували туристичний газовий балон. Розтоплювали піч, грілися біля неї, а потім спускалися в погріб. Найважче було тримати себе в руках, щоб не лякати дітей.

Ми виїхали 17 березня. О першій годині дня вирушили з дому й о третій годині ночі добралися до Бердянська. Ми довго стояли в чергах на блокпостах. 

Знайомі прихистили нас на тиждень. За цей час ми відремонтували автомобіль, бо він був дуже побитий, і дістали паливо. Потім разом зі знайомими поїхали далі. 

Зараз ми проживаємо в селі Дніпропетровської області, у невеличкому будиночку, що залишився від бабусі мого чоловіка. Роботи немає. Менша дочка навчається в школі, а старша – в Дніпропетровському національному університеті імені О. Гончара. 

Знайомі прислали фото нашого будинку: в нього влучив снаряд. Він залишився без даху, вікон і дверей. Будинок підлягає ремонту, але ми не повернемося, поки Маріуполь в окупації. 

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна нашою перемогою.