Ми з міста Пологи. Моя родина складається із чотирьох осіб: я, чоловік і двоє дітей-підлітків.

Труднощів було багато. Найперше, це страх. Не знали що робити, куди заховати дітей і самим куди дітися. 

Ми з родиною ховалися у підвалі школи. Вона розташована навпроти нашого будинку. Орки приходили до нас, тримали у заручниках. Нам довелося пережити немало. 

Коли до нас зайшли російські солдати, у нас зникло світло, не стало води. Дякувати Богу, що був газ, і ми не замерзли в хаті. Коли ми виїхали, газ теж перебили. Ми були у селі у мами, ходили по воду до криниці. Довелося це робити під обстрілами.

Перебували в окупації два тижні. Все сподівались, що бойові дії закінчаться. Не хотіли виїжджати, покидати своє житло. Але коли почали влучати "гради" в будинки, ми вирішили їхати. 

Евакуювались ми 16 березня. Найважче було пройти сімнадцять російських блокпостів. Вікна була відчинені, потрібно було їхати на аварійці, дуже повільно. Було дуже холодно. Ми сиділи вдягнені, мовчки. Нас не чіпали. Ми доїхали до Оріхова, а у Новоданилівці уже стояли наші. 

Ми зупинились у Запоріжжі. Далі не хочеться їхати - мрію повернутися додому. До війни у мене була робота, зараз не працюю.

Я переглянула все своє життя. Вирішила, що потрібно жити зараз. Відпочивати зараз, а не накопичувати, щоб хтось прийшов, усе забрав, зламав і зруйнував. 

Молю Бога, щоб війна закінчилась скоро і щоб можна було повернутися додому.