Історію подано мовою оригіналу

Ольга виживала в окупації з родиною. Вона залишилась без життєво необхідних ліків. Магазини та аптеки закрились, світла не було декілька місяців. 

Окупанти зайшли в село 16–17 березня. Їхало багато російської техніки, адже через наше село можна було потрапити в Гуляйполе, Кам’янське та Бердянськ. Колони йшли годинами. Я жила на околиці села у власному будинку разом із молодшим сином, невісткою та онукою. Поруч із нашим городом був ставок, куди окупанти завозили техніку з боєприпасами. Чоловік почав наполягати, щоб ми виїхали, адже там ставало дуже небезпечно.

Ми жили в постійному страху. Найважче було перебувати під обстрілами і не мати зв’язку, не знати, що відбувається з рідними. Виживали без світла під постійними обстрілами. 

Особливо важко було через онуку. Вона все це бачила й чула. Над нами літали літаки й вертольоти, поруч бомбили, земля тремтіла від вибухів. 

Ми намагалися, щоб вона рідше виходила на вулицю. Одного разу вона побачила військових у машині з автоматами й дуже злякалася. Потім, коли у нас вдома почалися обстріли, ми пояснювали їй, що це «у трубах стукає», бо не було світла. Але вона вже розуміла, що це не труби. Їй усього шість років, але вона дуже розумна і все відчуває.

Я довго не наважувалася, думала спершу відправити дітей, але зрештою старший син приїхав із Запоріжжя, і ми вирішили їхати разом. Чоловік залишився вдома, бо там ще було господарство й корова, і він не хотів усе залишати. Я дуже переживала за нього, особливо ночами, бо тоді було найстрашніше.

Я хвора на діабет, і в умовах війни залишилася без необхідних ліків. Навіть у мирний час нам доводилося їздити за ними до Полог. Чоловік дуже хвилювався за моє здоров’я, і це також стало однією з причин, чому ми виїхали.

Одного разу, коли вона розмовляла з дідусем, ми почули, як він плаче. Вона теж це зрозуміла і дуже переживала. Війна дуже сильно впливає на дітей. Навіть зараз онука лякається будь-якого різкого звуку, питає, чи не зірве дах, чи не затопить дощ. А ще вона загадала бажання, щоб швидше закінчилася війна. Такі слова від дитини — це найважче.

Коли чоловік телефонує, ми часто плачемо. Розлука дуже важка, навіть після 33 років спільного життя.

Попри все, у нашій історії були і світлі моменти. Особливо мене вразила доброта людей — як вони допомагали одне одному, ділилися останнім. Також я бачу, як росте моя онука, і це дає сили жити далі.

Зараз ми живемо з надією. Я розумію, що життя вже не буде таким, як раніше, але хочу, щоб настав мир, щоб діти могли повернутися додому, а ми змогли відбудувати все заново. Я вдячна нашим захисникам і вірю, що попри все, життя переможе.