Ми з мамою довго не наважувалися виїжджати, але снаряди летіли без упину. Скло сипалося з вікон, усе двигтіло. Люди мали сховища, а в нас не було. Стрілянина не припинялася, зв’язку не стало, нічого не працювало. 

Усі роз’їхалися, а ми залишалися і виживали. Ні картоплі, ні цибулі - не було нічого. 

Перший день війни пам’ятаю добре. Ми з мамою були вдома. Я стояла біля столу, як раптом - вибух, і хата затряслася. Одразу три снаряди прилетіли. Було відчуття, що все провалиться під нами. 

Найважче було без світла і зв’язку. Ні дочці подзвонити, ні в лікарню. Ліків не купиш, їжі майже не було. Крупа була, але ж однією крупою не проживеш. 

Коли вдалося передати дочці звістку, вона прислала сумку з продуктами, то радості було скільки! 

Мама лежача була, сліпа, я теж слабка. А навколо - вибухи. Виїжджали ми поспіхом. Дочка приїхала і сказала, щоб за десять хвилин були в машині. У мене сумки вже стояли зібрані, я схопила, що змогла. Телефони залишилися на столі. Тепер хати відчинені, з ними роблять, що хочуть.

Дорогу мама перенесла погано. Стрес був великий. Зараз ми живемо в Дніпрі. 

Хочеться ще трохи пожити. Я постійно в напрузі і не знаю, що буде завтра. Якби війна закінчилася зараз і можна було повернутися додому. Але коли це станеться, знає тільки Бог.