Наша родина з двома дітьми, два хлопчика 9 та 14 років. Через війну ми були вимушені виїхати з міста. Туди, де знаходиться наш будинок, прилетіло 5 ракет, але дякувати Богу, вони не спрацювали. Діти стали боятися гучних звуків, постійно лунали сирени, бігали в укриття. Тоді ми поїхали до бабусі за місто, але там відкрився повітряний коридор над нашим двором, літали літаки та гелікоптери, постійно лунали вибухи. Тому ми прийняли рішення переїхати до Чернівців.

Ми винаймаємо житло, ми усе залишили вдома, приїхали в чому були одягнуті. Ми з чоловіком залишилися без роботи, а дітей треба годувати та одягати, та оплачувати житло. Планували повертатися додому, я навіть зі старшим сином вже приїхала в Запоріжжя, але почалися часті приліти ракет, окупували атомну станцію в Енергодарі. Її постійно обстрілюють та зупиняють роботу реакторів. Почали видавати таблетки, у разі атомного взриву. У місті дуже страшно! У магазинах були пусті полиці, не було ліків а аптеках. Тому ми з сином дуже швидко взяли квитки на потяг та повернулися до Чернівців. Коли ми їхали на потязі, син дуже хвилювався та боявся. Тільки проїхали Марганець, як залізничний вокзал обстріляли, потім обстріляли автовокзал у Нікополі. Була дуже небезпечна дорога.

На сьогоднішній день в Запоріжжі постійно ведуться бойові дії, по 11 ракет у день по місту та області, гинуть люди. Вертатися взагалі нікуди, тому ми поки що вимушені залишатися в Чернівцях. Дітям дуже потрібне спілкування, друзі, і взагалі позитивні емоції.

Найважче було бачити взриви. Коли ти бачиш розтрощені дома, та як над твоєю головою летять ракети.