Інна Гершун перед війною стала мамою двох синів. Але радіти бажаному материнству завадила війна – сім’ї довелося виїхати з рідного міста. Спочатку навіть на мирній території діти здригалися при найменших різких звуках. Жінка мріє про мир і власне житло для своїх дітей.

Я народилася й виросла в Макіївці, там і жила до війни. Мріяла, що в мене буде два хлопчика, і з часом змогла здійснити цю мрію – стала прийомною мамою. Максим з’явився у 2009 році, йому було чотири роки, а Марк – у 2010 році, йому теж було чотири роки. До війни ми жили в моїй двокімнатній квартирі. Я обладнала її всім необхідним і найкращим. Там була шведська стінка, нові меблі... Усе це досі так і стоїть, тільки діти вже зовсім виросли.

Хлопчики ходили в дитячий садок у Макіївці, потім пішли до школи. Поруч була і музична школа, у якій був ансамбль, де вони танцювали. Були і спортивні секції... Хлопці змогли повчитися в школі тільки рік, а в 2014-му почалася війна...

Для нашої сім’ї війна починалася поступово. Спочатку з’явилися блокпости. Коли я їхала на роботу й додому, ми проїжджали повз людей, які стояли зі зброєю в руках.

Потім почалася ситуація з Кримом, я дуже хотіла повезти туди дітей, нам дуже подобалося бувати на ПБК. Навесні 2014 року ми з’їздили в Коктебель, а в липні поїхали у Форос. Удень купалися в Чорному морі, а вечорами я з жахом читала про обстріли, які почалися в Донецькій області.

Перед від’їздом з Криму я дізналася, що фірма, де я працювала, евакуювала свої активи до Києва та пропонувала співробітникам виїхати разом. Для тих, хто готовий і хоче виїхати, організовували переїзд і проживання. По дорозі до Макіївки ми вже знали, що їдемо додому ненадовго і через пару днів переїдемо до Києва.

Ті кілька днів, що провели в Макіївці до від’їзду в Київ, ми чули обстріли.

Одного разу прокинулися від сильного вибуху. Діти дуже злякалися, але більше вибухів не було. Коли ми їхали на вокзал, на вулиці Макіївки побачили танк. Він переїхав газони. Це було страшно, хоча ще ніхто не стріляв.

Я приїхала з Криму і зразу ж узяла квитки на 31 липня, це були останні дні, коли потяги ще ходили. Ми їхали з повною впевненістю, що це ненадовго. Я кілька разів перебирала речі дітей. Занадто багато не набирала, навіть шкільний одяг не брала, була впевнена, що до школи повернемося. Хоча відклала її в бік – якщо що, мама нам вишле. Але зрештою мама із цими речами переїхала до нас. Тепер вона періодично навідується в нашу квартиру в Макіївці перевірити, чи все там у порядку.

Пам’ятаю, як приїхали на вокзал, а там якось дивно порожньо. У повітрі відчувалося нехороша напруга. Ми сіли в потяг, але постільної білизни не було, це було дуже незвично. Але провідники просто говорили: «Немає білизни». Без якихось пояснень.

Звичайно, дуже добре, що фірма нас підтримала, я не знаю, як би ми інакше впоралися самі. Нас зустріли на вокзалі, привезли до одного нашого начальника, і ми пару днів жили там. Увечері зустрілися з нашими друзями, які теж тільки переїхали. Побачили знайомі обличчя – і вже була радість.

Через пару днів директор нашої фірми зняв для співробітників будинок у селі Мартусівка під Києвом, і ми перебралися туди. У нас була своя кімната. Сини пішли до школи та провчилися там цілий навчальний рік. У школі дітей прийняли добре, поставилися з розумінням і всіляко підтримували. Нас дуже радо прийняли, не було ніяких непорозумінь.

Спочатку дітям було складно, оскільки навчання у школі українською мовою. Їм довелося повністю зануритися в україномовне середовище. Спочатку не все розуміли, але згодом ці межі стерлися.

Я встигла вчасно вивезти дітей, і їм не довелося пережити досвід бомбардувань і життя в підвалі. Про це ми читали й дивилися передачі, але благо, що на собі не відчули. Дуже важко було бачити в новинах, як обстріляли нашу школу в Макіївці, де навчалися діти.

У Києві я звернула увагу, що мої діти здригаються, коли чують шум від двигуна літака. Так, вони багато чого не бачили й не чули, а й того, що їм довелося почути, було досить, щоб хвилюватися при найменших різких звуках.

Гуманітарну допомогу ми отримували рідко. Якось Червоний Хрест видав постільну білизну. Сільрада в Мартусівці дала близько 12 тисяч гривень, і я купила дітям двоярусне ліжко й матраци.

Ми виїхали, коли бойові дії тільки починалися. Знаю, що ті, хто залишився, отримував велику допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Він допомагав і продуктами, і вивозити людей. Я знаю, що багато прийомних сімей і ДБСТ виїхали саме завдяки Фонду Ріната Ахметова. Їх селили в табори, пансіонати. І якби в мене не виникла ситуація виїхати разом із фірмою, думаю, що я теж звернулася б до Фонду.

Зараз ми відчуваємо себе у відносній безпеці. Бракує впевненості через житло. Найголовніше питання, яке нас хвилює – це питання житла.

Моя квартира залишилася там. Заробити на житло в Києві не виходить. Якби це питання вирішилося, ми б спокійно тут залишилися назавжди. А так доводиться жити в орендованій квартирі та будь-якої миті очікувати того, що доведеться щось міняти. Звичайно, турбує підвішений стан.

Ця війна змінила моє ставлення до життя. Коли я була маленька, ми читали й чули про Другу світову війну. Тоді побажання мирного неба над головою було якимись загальними красивими словами. Зараз ми розуміємо всю глибину та значення цих слів. Як важливо саме мирне небо!

Про що мрію? Деякі мої мрії здійснилися, ми завели собаку й перевезли з Макіївки нашого кота. Залишилася лише одна мрія – своя квартира тут. Імовірність повернутися додому в нас завжди є. Якщо не буде можливості знімати житло, то звичайно доведеться повернутися.

Найціннішим і найважливішим для мене завжди були й будуть мої діти. Вони в Києві подорослішали. Щастя, коли є люди, які тебе люблять. І ще більше щастя, коли любиш ти. І коли над вами чисте небо, а щонайбільше, що сиплеться, це сніг чи дощ.