Гірмаш Гліб, 9-а клас, Харківський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Гриценко Світлана Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я – українець, народився і виріс у величезному, прекрасному, сучасному мегаполісі місті Харкові. Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року моє життя розділилось на дві частини. Світла частина життя до цієї дати складалася з цікавого шкільного навчання, занять спортом, прогулянок з друзями та безліччю інших цікавих моментів мого безтурботного дитинства. День початку війни жорстоко закарбувався в мою пам'ять. Я пам’ятаю, як мене вирвала зі сну мама о п’ятій годині ранку. Жах! Мій рідний Харків зазнав перших авіа ударів. Сусідня країна росія розпочала бойові дії проти нашої України. Перелякані Харків’яни масово залишали місто, рятуючись від бомбардування. Ми з моєю сім’єю теж кинулися рятуватися, поїхавши до бабусі і дідуся у місто Ізюм.

Ми й подумати не могли, що шукаючи порятунку, потрапимо у справжнє пекло, котре стало нашою пасткою на довгі місяці.

Ворожі війська через місто Куп’янськ увійшли в місто Ізюм. Почалось довготривале протистояння наших військ військам ворога. Воно супроводжувалось атаками з усіх видів смертельної зброї, що була у агресора. Найстрашнішими були авіа удари літаків: здавалося, що земля розколеться навпіл.

Зруйноване місто поринуло у непроглядну темряву: були відсутні світло, тепло, газ, вода, зв'язок – і все це у лютий мороз!

Ті довгі страшні години в підвалі бабусиного будинку, котрий здригався від бомбових ударів, неможливо описати словами.

Зараз я розумію, що тільки згуртованість моєї родини допомогла пережити всі ці воєнні жахіття, оскільки далі було ще гірше. Ізюм перетворився у місто – пастку, де були підірвані всі мости через річку Сіверський Донець, і не було ніякої змоги вибратися з нього.

Багато сімей, що намагалися врятуватись, були розстріляні у своїх автівках. 

Я з родиною стали заручниками у власній оселі.

І так розпочалося моє життя у ворожій окупації. Танки, гвинтокрили, «гради», безперервно стріляли «урагани», від пострілів яких нічого не було чутно. Містяни залишались на одинці з холодом, голодом у вщент зруйнованому місті.

На все життя я запам’ятав враження від вигляду зруйнованого центру міста. Від колись мальовничого, екскурсійного, красивого міста залишились суцільні руїни та згарища.

Не стало краще і в літку. Від безкінечної кількості бомбових влучань почали горіти соснові ліси навкруги Ізюма. Містяни задихалися від чадного диму та смороду горілого дерева десятків гектарів навколишніх лісів.

Як тільки з’явилася можливість виїхати з міста, моя родина одразу нею скористалася. Це був довгий та дуже небезпечний шлях до рідного дому. Ми проїхали через численні ворожі блок-пости з перевірками та

ризикуючи життям пройшли близько п’яти кілометрів через напівзруйновану дамбу Печенізького водосховища, котра, не маючи жодного укриття, увесь час обстрілювалась.

На диво, ми вціліли. На решті, я опинився вдома.

Та недовго я радів рідному місту. Харків постійно перебував під обстрілами ворожих військ, тому, щоб почувати себе у безпеці, я з родиною був вимушений виїхати за кордон.

Зараз я знаходжусь у далекій мирній Німеччині, разом з сестричкою ходимо до німецької школи. Хоча німецькі вчителі та однокласники дуже привітні, навчатися нелегко, даються взнаки мовний бар’єр та інший менталітет. Дуже сумую за своїм рідним Харковом, моє величне, нескорене місто! Кажуть, час лікує. Але біль та туга за Батьківщиною – це та рана, яка не лікується часом. На чужині починаєш цінити прості речі, котрі раніше навіть не помічав і не розумів їхнього верховного значення для кожного українця, таких як: рідна мова, жовто-блакитний прапор, що майорить в українські свята над німецькою ратушою.

Я зрозумів, що свою рідну країну і свою родину я люблю понад усе! І я вірю в перемогу України і що майбутнє життя всіх українців на рідній землі.