Харченко Олена, вчитель, Черкаська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №13 Черкаської міської ради Черкаської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна! Страшне слово, яке для мене здавалося дуже чужим і далеким. Ще в дитинстві пам’ятаю, як прабабуся говорила: «Усе можна витерпіти, головне, щоб не було війни і голоду». Тоді мені здавалося, що прабабуся говорить про щось дуже далеке, події які ніколи вже не можуть повторитися.   

Телефонний дзвінок вранці мене ошелешив «Війна!». Я досі пам’ятаю, як я не могла в це повірити.

22 лютого  ми  навчалися  дистанційно,  я заспокоювала учнів, говорила, що усе уде добре, ми впораємося. Як і усіх була впевненість, що війна не надовго, що ворог поверне своє військо. У вечері запрацювали сирени, в небі були чутні і видні спалахи ракет. Телефонні дзвінки з рідними, друзями та їх прохання щоб я виїхала з міста. Стан розгубленості  під час першої тривоги  і не розуміння куди сховатися. Бігла туди -  куди бігли люди, в училище неподалік, люду там було багато, старі, молоді, немовлята, в підвалі місця вже не було, тому лишалися на першому поверсі. Страх, нерозуміння, неприйняття…

Пам’ятаю, як усі разом учителі і діти прийшли до школи щоб розчистити захаращений підвал, який взагалі не підходив для укриття.  

Розчищати підвал приїхали навіть випускники з Києва, діти ділилися страшними історіями  їх перебування  в метро під час тривоги. Спільна справ об’єднала нашу шкільну родину. Уже набагато пізніше ми змогли побудувати найпростіше укриття, яке й донині функціонує. До школи в підвал почали приходити люди, щоб перечекати усю ніч під час тривог. Фактично з цього і розпочалося моє волонтерство.  Розуміння, що потрібно щось робити, адже захищати нас пішли чоловіки, друзі, молоді хлопці, які щойно закінчили школу, діти, яких навчала, яким там -  на війні, набагато важче,  ніж нам у тилу.

З перших днів війни з  колежанками пішли у волонтерську організацію, яка працює з 2014 року допомагати шити чоловічу білизну та в'язати сітки. Сіла за швейну машинку, не вміючи нею користуватися, адже більше не було кому.

Училася шити, повільно, картаючи себе, що до цього не навчилася шити. Так йшли дні за днями. Робота, волонтерка. Жартувала, що тільки ще дрони хлопцям не купляю. Поступово почала організовувати збір допомоги ЗСУ, доставляли її через волонтерів «Одіссей», яку очолив мій випускник Руслан, якому ледь виповнилося тоді 19 років. Хлопці везли зібрану нами гуманітарку в найгарячіші місця, забуваючи про свою безпеку. До останнього допомагали медикаментами, їжею госпіталям Бахмута потім Авдіївці. За час війни що тільки не купляли і не збирали…

Настав час дронів. Уся шкільна родина об’єднала задля цього усі свої зусилля. Проводили ярмарки та збирали кошти, купляли дрони. Уже понад рік передаєм хлопцям такі необхідні FPVдрони.  

Кожен з нас вирішує як йому жити, допомагаючи військовим боронити нашу рідну країну, чи жити ніби нічого не відбувається, втікаючи за кордон. У кожного своя правда. Люди часто питають, чи я не втомилася, постійно волонтерити. Утомлююся, особливо це відчула після другого року волонтерства. Але дивлячись у очі хлопців, які чекають допомоги, відповідаю, ні не втомилася, адже хлопцям там набагато важче, ніж нам.

Найтяжче і найстрашніше в волонтерській роботі - не встигнути передати допомогу тому, хто її потребує. Кожна хвилина зволікання - це чиєсь життя. Життя – найцінніший скарб. І так прикро, що у двадцять першому столітті війна досі існує.