"Найстрашніше стало, коли пішли чутки, що орки почали ходити по вулицях"

Алевтина разом з рідними та дітьми зустріли війну в селищі Бузова. З самого початку вони не думали евакуюватися, бо в них був генератор і великий запас їжі та води. Але з кожним днем залишатись у селищі було все небезпечніше – поряд йшли запеклі бої, а російська танкова колона розстрілювала все навколо.

8 березня Алевтина з рідними виїхали з Бузової. Зараз вони в безпеці, в місті Бар Вінницької області.

13 березня
Хроніки наших 18 днів війни (Бузова).

На сьогодні, на 18-й день війни, в мене накопичилося стільки коротких текстів, моїх відповідей друзям, колегам, знайомим на найбільш популярне питання «Як ви там?», що вирішила скласти їх до купи для власної пам'яті та згадки у майбутньому.

Перші вибухи я почула десь о 5 ранку 24 лютого, і з того моменту у нашій локації не було жодного дня і навіть години тиші, бо ми якраз опинились в «оці тайфуну» між Гостомелем, Бучею, Ірпенем, Макаровим, Березівкою та Бузовою, де з перших же годин точилися запеклі обстріли та бої. А з 27 лютого пропала електрика та зв’язок, і практично всі напрямки навколо Житомирської траси були заблоковані орками.

Ми з самого початку не збиралися нікуди виїжджати, а через декілька днів стало просто небезпечно, бо орки на Житомирці розстрілювали приватні авто, і було вже декілька випадків загибелі людей.

У нас було достатньо запасів їжі та питної води, генератор, ціле озеро технічної води, тобто не було нагальної потреби ризикувати життям своїм та дітей, намагаючись вибратись з дому за будь-яких умов.

За два тижні нашого життя в осаді ми детально вивчили всі види озброєння з обох боків, бачили і підрив нафтобази у Василькові, і повітряні бої за Гостомель з винищувачами, що шниряли на бриючому польоті над самим нашим дахом, навчилися розрізняти за звуком постріли з усіх засобів ППО, артилерії та наземної техніки...

Просиділи в нашому домі, як миші, тиждень без електрики та можливості вийти навіть у власний двір.

Чи було страшно? І так, і ні. З часом ми звикли до бабахів, вже могли визначити, що це, з якого боку, як далеко, відлітає чи прилітає, і навіть вже знали «графік» обстрілів. Тобто здебільшого страшно не було, але весь час було дуже напряжно. Реально страшно було тільки декілька разів, один – коли сусіднє СТ через озеро від нас було обстріляно «Градом», і снаряди летіли прямісінько над нашим дахом.

Другий – коли над нашим домом зависав К-52 та обстрілював якусь ціль наших хлопців, і ми з жахом чекали отвєточку прямісінько до нас у двір.

Третій – коли повз нас йшла танкова колона орків, які розстріляли все навкруги, включаючи школу, пологовий будинок, еко-готель та весь центр нашого такого гарного села.

Але, мабуть, найстрашніше стало, коли пішли чутки, що орки почали ходити по вулицях і будинках...

І тут ми, що залишилися майже одні на все наше СТ, та ще й з трьома дітьми.

Тому 8 березня, коли ми зранку прочитали меседж від нашого (одного з останніх, що там залишився) сусіда, що він, все ж таки, вирішив їхати, ми теж вирішили не гратися більше з долею, зібралися за півгодини і поїхали разом із ним, не маючи навіть гадки, куди саме ми їдемо.

Наші «любі родичі» з безпечного курортного Трускавця... Упс! Вони про нас просто забули. За перший тиждень жодного дзвінка, жодного меседжа: «Як ви?» Не кажучи вже про запрошення приїхати до них. Перше «Как дєла?» ми отримали звідти аж 3 березня. Так і хотілося у відповідь написати «Та нас вже нема, бл*ть!» Тому гордість не дозволила навіть повертати руль у той бік.

В результаті ми – двоє дорослих, троє дітей та два німця – опинилися біля міста Бар завдяки доброті та величезній допомозі з боку майже чужих нам людей. Пані Галино, пане Володимире, низький вам уклін!

Це правда, війна зриває маски та оголює почуття, і чужі люди стають рідними, а рідні – чужими.

Ми в безпеці. Діти вже не прокидаються вночі від роботи ППО. Я ще прокидаюсь о 3 ранку, за графіком перших бабахів. Багато питань: побут, школа, інтернет для роботи і головне – як надовго ми тут, коли зможемо повернутись додому. Але lets do it step by step...

Що мене найбільш вразило за ці дні? Звісно, це люди! З першого ж дня війни ми одержали стільки підтримки та добрих слів з усіх куточків світу і в себе в країні, а іноді від зовсім незнайомих людей! В перший же день нас запросили до себе наші друзі та партнери з Польщі, Литви, Греції, Німеччини, Великобританії. Дякую ще раз вам сердечно, любі мої!

Як багатодітна родина, ми можемо виїхати у повному складі, але наміру лишати свою країну в скрутний час, їхати далеко та надовго – такого в нас і в думках не було і немає зараз. Робити все задля перемоги, задля повернення на колії бізнес-процесів, підтримки економіки і продовження нормального життя всупереч війні, та якнайшвидше повернутися додому й відбудовувати своє життя, роботу, місто та країну – це основна мета. Та неминуча та найскоріша Наша Перемога!

8 березня – 8 квітня
Один місяць вже минув, як ми не вдома.

Ще 7 березня ми не збиралися їхати, хоч весь час біля нашого дому були обстріли, давно вже не було світла і зв’язку, і наші села вже більше двох тижнів були в окупації, а тих, хто намагався виїхати на трасу, рашисти розстрілювали з танків. Ми з дітьми добре тримались, туристичний досвід дав себе знати – підтримували режим, готували повноцінний раціон в наших туристичних каннах на вогні, навіть хліб пекли.

Якщо стріляли зовсім близько, готували не у дворі, а у каміні – ось як він нам згодився.

Вечорами, коли дуже сильно і поряд гатили, ми збиралися у нашому «бомбосховищі» – вітальні на першому поверсі, стіни якої зроблені з бетонних блоків, та читали з ліхтариком книги Дж. Даррелла. Чудовий квітучий острів Корфу уносив нас від реальності, а неперевершений англійський гумор автора давав змогу посміхатися.

Але ж, коли 8 березня ми зловили смс від п. Богдана та Катерини, що й вони зібралися їхати, зрозуміли, що залишаємося в нашій локації майже одні, та ще й з трьома дітьми. І на той час поповзли чутки про «гастролі» орків в навколишніх селах. Збори зайняли 30 хвилин.

Їхали самі, не знаючи куди. Але, дякуючи Друзям та Рідним, ми зараз у безпеці та маємо змогу жити, вчитися та працювати.

Низький уклін вам, любі наші, за те, що знайшли нас та допомогли у найскрутніших обставинах, які ми навіть і уявити не могли в своєму житті.

Наш любий Дім, дуже за тобою скучили, сподіваємося, скоро побачитися. І хочемо побачити тебе саме таким, яким ти був на торічних світлинах, квітучим і мирним.

Історія з відкритих джерел.